Що я скажу Президенту... (думки вголос старого провінціала)

І.Ілюхін, Дніпропетровськ,

2000 (01-07.04.05),

01.04.05

Чому друга хвиля помаранчевого цунамі хлинула з Києва на всю Україну: ніким не призначені й не обрані комісії та слідчі групи шукають Януковича, як, пробачте, колись у моєму місті гестапо шукало партизан! Зараз усюди чути: «Зняти! Покарати! Замінити!» І десь дуже чітко простежується бажання посадить усюди «своїх» людей, щоб замість листоноші тьоті Дусі, яка розносила по поштових скриньках святкові листівки Януковича, прийняти на роботу тьотю Галю, у якої навіть ліфчик був помаранчевим. Пам'ятаєте Шевченка?

Все! Я їду до нього із свого Дніпропетровська, бо набридло читати газети, чути брехню теледикторів, водночас згадуючи, кому належить той чи інший канал і кому ця брехня зараз вигідна. А ще моєму онуку вже 14 років, і його майбутнє відбудеться якраз у часи президентства Ющенка. Тому моя зустріч з ним просто необхідна, і я прошу найбільший тижневик країни — «2000» допомогти мені в цьому, бо мова піде про найголовніше у нашому житті: те святе, що хвилює і з'єднує нас із ним — про нашу Україну.

Але спочатку представлюся першій особі держави і скажу, що я 1927 року народження, тобто вже дуже стара людина, розпочав військову службу ще у 1944 році, був льотчиком, потім військовим журналістом, ще в армії почав писати вірші й пісні, за допомогою добрих людей був навіть відряджений вчитися до самого І.О.Дунаєвського. Після армії, у 1957-му, закінчив Дніпропетровський гірничий інститут, рівно 20 років відпрацював у «Дніпрогеології», потім — у комунальному господарстві міста і, нарешті, 20 років віддав культурі. Зараз — пенсіонер, заслужений працівник культури України. Знову повернувся до своїх пісень, автор збірки «Міські пісні». За свої 78 років багато що бачив, багато що вмію, а тому маю право звернутися до самого Президента.

1. Вікторе Андрійовичу! Президент, як і Герб, Прапор, Гімн, — один із символів та ознак нашої України. Більш того, у будь-якій країні Президент — це як Божий подарунок народові, який заслужив право самостійно господарювати на своїй землі. Я, пробачте наївність старої людини, завжди заздрив народам інших країн: американцям за їх Рузвельта, Кеннеді й Буша, британцям за їх Єлизавету і Тетчер, французам — за де Голля і Ширака, чехам — за Гавела, полякам — за Валенсу, і дуже хочу, щоб і «мій» Президент був не гірше інших. Але...

Дозвольте спочатку спитати вас про другого президента України: адже він не так давно теж був одним із символів України! Ми ж за нього голосували майже всі й майже без усяких судових скандалів.

Хто ж це захотів на здивування всьому світу посадити колишнього президента за ґрати? Разом з Прапором України і під звуки Гімну? Чому і хто ініціював таке вкрай негативне, агресивне і, я би сказав, нехристиянське ставлення до людини, яка 10 років відпрацювала на вищій посаді України? Нещодавно (13 березня) один з центральних телеканалів показав масове опитування киян на вулицях столиці щодо подальшої долі колишнього президента, і майже всі відповідали однаково: «У тюрму! Нехай посидить за ґратами! Він нахапав більше свого зятя!»

Хто ж отак кровожерно настроїв завжди розсудливих і добрих українців? Це, випадково, не ви, не ваша команда? Ви ненавидите Кучму? За що? Невже за реформу? Сам 10 років творив що хотів, а вам заборонив?

З цього приводу чесно скажу, що Кучма завжди імпонував мені тим, що був точнісінькою копією свого народу — таким, як усі ми, й іншого президента ми за минулі 10 років не заслужили: хто про нього казав, що п'є... А ми хіба відмовляємось, коли наливають? Хто казав, що гне матюки? Та коли б знав, що під столом вже сидить Мельниченко, мовчав би як глухонімий. Втім, хіба ми з вами постійно не римуємо «б...дь» і «мать», коли навіть ця поезія не потрібна?

Ось такі гріхи у нашого Кучми. Проте його здобутки були безумовно значніші: ви тільки згадайте, яку країну він прийняв від Кравчука: вона, як кажуть лікарі, була у комі, бо нулі на купоно-карбованцях щотижня додавалися з такою швидкістю, що вже вивчався проект їх друкування на рулонах туалетного паперу. Україною правив натуральний бартер, як за часів громадянської війни, коли за коробочку сірників давали одну курку, а Кучма телефонував Алієву: Гейдар, як другу позич, будь ласка, хоч дві цеберки солярки, бо жнива розпочалися, а НПЗ стоять.

Ось таку напівзруйновану, але з атомною бомбою країну одержав у 1994 році Кучма. Але вам наприкінці 2004-го передав уже, не побоюсь сказати, велику державу, яка розігналася аж на 12% щорічного зростання ВВП, щороку збагачує свій золотий запас і вже готова до радикального підвищення рівня життя своїх громадян!

Та й самі ви як нахвалювали Кучму, коли він пересадив вас з банківського крісла у прем'єрське: «наче мій рідний батько...»! А зараз його — за ґрати? Побійтесь Бога і самого себе! Не ображайте Україну! Бо не можна з її історії викреслити 1994—2004 роки! І не викреслити із нашої пам'яті Л.Д.Кучму — другого президента нової України! Тож нехай тішиться онуками і пише мемуари.

2. А ще, шановний Вікторе Андрійовичу, хочу звернути вашу увагу на нові хвилі сенсацій та спекуляцій навколо плівок Мельниченка з точки зору етики та порядності опального екс-майора. За всі часи нашої історії люди, які обслуговували панів, королів, ханів, султанів, гетьманів і наших вождів аж до генсеків і президентів, брали на себе неписаний обов'язок нічого не бачити й нічого не чути. Цих людей — слуг, куховарів, лакеїв, охоронників — колись навіть вбивали після смерті їхніх володарів: це щоб вони й мертві мовчали. Ось чому білі кістки цих людей і досі лежать під скіфськими курганами поруч із саркофагами своїх князів і ханів.

Бути поруч з царями і, якщо це потрібно, розділити з ними їхню долю до кінця — отаке було кредо у багатьох людей, які служили вірою і правдою своїм патронам. Наприклад, відомий пітерський терапевт Боткін водночас був сімейним лікарем царської сім'ї. Він нічого не розумів у політиці, вічно плутав соціалістів і монархістів, але добре виконував свій професійний обов'язок лікаря, а тому в 1917 році добровільно поїхав разом з Миколою II і його родиною у заслання до Єкатеринбурга. А там як лікар не залишив царя в його останні хвилини: разом зі всіма спустився у підвал іпатьєвського особняка під кулі розстрільної команди чекістів. Він загинув як герой? Ні, як лікар...

А ось охоронник Кучми, професійний обов'язок якого — безпека і захист президента, вирішив мати ще й свій дрібний бізнес: замаскувавшись під ніжку президентського столу, під тим же столом записав розмови Кучми і з ними втік за кордон, де запевняє увесь світ, що в нього є все і на всіх... А високопорядні джентльмени Європи і Америки на цей раз забули, що колись такому «бізнесмену», як майор Мельниченко, ніхто б навіть руки не подав, а офіцери залишили б йому на роздуми хвилину і пістолет з одним патроном. Бо одна справа — купити у шпигуна секретні матеріали, які він хоробро викрав із ворожого сейфа, а інша — купити плівки у майора, який зрадив своєму президенту й зараз хоче великих грошей, «всенародної» слави і як мінімум — три великі зірки на свої ославлені погони. Він, офіцер України, злочинно порушив кодекс офіцерської честі, розтоптав свою присягу Головнокомандуючому і свій обов'язок охороняти життя та безпеку свого президента, бо всім іншим охоронник президента просто не мав права займатися.

І ви, Вікторе Андрійовичу, як Верховний головнокомандуючий повинні просто забути про Мельниченка. Втік? Нехай там і живе! І ніяких плівок! Історія має погану звичку піти на «другий круг»: це я вам кажу як колишній льотчик. Бо не дай Бог, хтось залізе і під ваш стіл: моральна чистота і порядність — ось що врятує нашу з вами Україну.

3. Пане Президенте! Наша розмова про Мельниченка не може не перекинутися на того, хто забезпечив таємний зв'язок «центру» зі своїм майором, підійшов до нього у темних окулярах і запитав, як колись у кіно: «У вас продается славянский шкаф?» З ким Мельниченко нещодавно шушукався у Варшаві?

Пробачте, Вікторе Андрійовичу, але мова йде про вашого віце-прем'єра пана Томенка. Він схиляв самодіяльного звукорежисера свідчити проти Кучми у справі Гонгадзе? За скільки? Спростуйте такі чутки, будь ласка, не забруднюйте свою репутацію плямами недовіри... Ви ж тільки-но розпочали свій президентський шлях, тож вам не можна оступитись. А тому якомога далі тримайтесь від Томенка, бо цей комсомолець ще не раз вас скомпрометує. Хто став давати вказівки нашій церкві, як служити і вірити Богу, і при цьому грубо облаяв нашого патріарха? Він. Хто публічно оголосив, що Україні не потрібні «табачники» і «кобзони»? Знову він. А Ян Табачник — «золотий акордеон» України.

І так підібрати час для образи Кобзона, коли він ще відходив від наркозу після тяжкої операції в Берліні, зміг тільки пан Томенко. Працівники культури у Дніпропетровську розгублені від такого несподіваного хамства віце-прем'єра з гуманітарних питань. Очевидно, не знає що робити і керівництво міста, адже Кобзон — почесний громадянин Дніпропетровська, і його портрет прикрашає вестибюль сесійної зали міської ради. Кобзон — почесний голова міжнародного фестивалю патріотичної пісні, який знову почав проводитися у Дніпропетровську. Між тим можна вважати, що наш уряд фактично заборонив Кобзону співати в Україні (!?). А слухати записи його пісень ще можна?

Шановний Вікторе Андрійовичу! Настав час вибачатися за дії і слова вашого соратника. Такого віце-прем'єра вам не вистачить на увесь ваш президентський строк. Тож слова і дії за вами!

Але щоб завершити цю, безумовно, неприємну для нас обох тему, останні запитання:

— «Криворіжсталь» — це проти металургів чи проти Пінчука? Тому що єврей?

— «Динамо»: це проти футболістів чи проти Суркіса? Тому що єврей?

— Табачник і Кобзон: тому що євреї?

— Антисемітизм: це програма вашої нової партії чи сезонна хвороба? Бо програму треба і далі виконувати, а хворобу слід лікувати.

Тож здоров'я вам, пане Президенте! Бо об'єднана Європа не дуже шанує тих, хто хворіє на антисемітизм.

4. А зараз про ваші кадрові питання: вони мене, чесно кажучи, здивували: стільки нових призначень, десятки нових губернаторів, і майже всі — дилетанти. Колись у Росії цар посилав своїх воєвод «на кормлєніє»(!) Дуже відверто, але чесно! Зараз ті, хто нічого не отримав на Майдані, окрім помаранчевого бантика, поїхали на периферію. (Пробачте, але будемо і далі говорити тільки чесно.) Стара влада і її представники на місцях раніше захопили все, що дає прибуток і що можна з'їсти. А зараз їх змінює нетерплячий і голодний натовп помаранчевих героїв. Розступись! Але нащо було так відверто ділити області між своїми партіями та фракціями? Згадую знамениту карту Східної Європи, яку в 1939 році таємно поділили Молотов і Ріббентроп. Копії тієї карти облетіли увесь світ, і увесь світ здригнувся: таємна змова! Ганьба!! А зараз я прочитав, що моя область нібито відійшла до Литвина і його колишньої Аграрної партії, і саме тому нам на «кормлєніє» тулили Касьянова. Зараз питання таємного розподілу України на вотчини окремих партій викликає, на мій погляд, ще одне логічне питання: а де ж ваша, пане Президенте, «чесна і прозора» політика?

І ще питання. Чому друга хвиля помаранчевого цунамі хлинула з Києва на всю Україну: ніким не призначені й не обрані комісії та слідчі групи шукають Януковича, як, пробачте, колись у моєму місті гестапо шукало партизан! Зараз усюди чути: «Зняти! Покарати! Замінити!» І десь дуже чітко простежується бажання посадить усюди «своїх» людей, щоб замість листоноші тьоті Дусі, яка розносила по поштових скриньках святкові листівки Януковича, прийняти на роботу тьотю Галю, у якої навіть ліфчик був помаранчевим. Пам'ятаєте Шевченка?

Облизався неборака

Та меншого в пузо — Аж загуло!..

а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться на улицях,

Та й давай місити

Недобитків православних...

Ось чому, пане Президенте, православних на місцях вже треба рятувати від «дрібних» революціонерів. Більше того, ви маєте бути вдячним тисячам державних, муніципальних і комунальних працівників і службовців, які були призначені у різні комісії, виборчі штаби Януковича, складали списки, вели агітацію, готували мітинги...

Тож не чіпайте цих чиновників і чиновниць, які були мобілізовані місцевою владою, щоб сприяти перемозі Януковича, але їх вкрай невдала робота привела до інаугурації не його, а вас! Ось такий парадокс минулих виборів.

А другий парадокс у тому, що ви вголос забороняєте переслідування колишніх януковців, але практично воно триває, і мені знизу видно, як знову утворюється протестний електорат, але вже проти Вас! Воно Вам треба?

Ви вголос забороняєте крупній посадовій особі поєднувати бізнес і політику. Це зрозуміло і необхідно. Але майже у всіх ваших губернаторів — діло, свій бізнес, своя фірма, своя частка у спільних товариствах. І всі вони обіцяють перевести свої капітали, свій бізнес на дружину, дітей, онуків. Що ж, мій Президенте, залишиться від такої зміни додатків суми губернаторського доходу? А нічого! І всі податкові міліціонери, проходячи мимо об'єкта, який вже належить дружині чи сину губернатора, обов'язково, як і раніше, будуть брати «під козирок».

Ваш племінник Ярослав став заступником губернатора Харківської області, і всі губернатори України заздрять Харкову, бо там з'явився свій ангел-охоронець: ну хто зараз навіть з Києва зачепить область, де сидить молодий Ющенко?

Передбачаю і «кадровий» бартер: кожний губернатор у своїй області буде влаштовувати сина, доньку, онуків губернатора-сусіда, а той буде робити те ж саме.

Ви вголос наказуєте своїй гвардії: «Хлопці! Не крадіть! Бо будете за ґратами!»

І всі вони, слухняні, не будуть красти... для себе, а будуть красти, красти і ще раз красти для своїх дітей та онуків, бо ніхто не скасує вічний біологічний закон природи — турботу всього живого про своє потомство.

Ви не уявляєте собі, Вікторе Андрійовичу, яка у нових губернаторів родина: батьки, діти, онуки, брати і сестри аж до сьомого коліна, а ще куми та свати, просто хороші сусіди і друзі!.. І всім треба допомогти: комусь — ділянкою під свій магазин, комусь — вступом до медінституту, того — обрати до райради, а цього — звільнити від армії... Ось скільки невідкладних справ у нового губернатора. А за губернаторами призначаються нові заступники, начальники управлінь, відділів, служб. У них теж свої родини, і всім щось треба.

...Як голосно сказав у трамваї один злий пенсіонер, у місто ввійшли німці...

5. Проте більше, ніж за Вас (пробачте!), я все ж переживаю за Юлю. Вона компетентна, двожильна, її манера одягатися і «виглядати» крутить голову навіть мені у мої 78 років.

Я бачу, як їй важко, як вона шляхом проб і помилок хоче нашукати реальні, можливі струмочки фінансових надходжень країни: збирає митників і прикордонників, імпортерів і базарних реалізаторів. Вона всіх уважно слухає, і я чую, що вона смертельно боїться нового Майдану, але вже — проти уряду. Та їй вкрай потрібні гроші, щоб виконати передвиборні клятви Ющенка...

Але у Юлі нічого не вийде: вона ухопила фінансову оглоблю не з того кінця, бо не могла не бачити, як країна відреагувала на радикальне підвищення 31.10.04 пенсій до прожиткового мінімуму — 284 грн. 69 коп. Саме стільки одержала моя дружина, а моя пенсія досягла 369 грн. І ось ми, а з нами тисячі щасливих дніпропетровців пішли на наш Центральний ринок — «Озерку». А Центральний ринок на те і ринок, щоб по-ринковому зустріти пенсіонерів з великими грошима: він автоматично підняв ціни, і в мене очі повилазили: сало, яке ще напередодні коштувало 10 грн., запросило у мене аж 20 грн. за кіло! І так майже з усіма продуктами: багато з них стали недоступними для пенсіонерів. А я зараз слухаю щасливий виступ прем'єра у Верховній Раді: знайшла-таки Юля гроші, щоб з 1 квітня підняти мінімальні пенсії до 332 грн. Отже, ринок відреагує новими цінами? Не дай Боже дожити до цього «свята» нового уряду!

Тому, Вікторе Андрійовичу, дозвольте мені з цього приводу звернутися до прем'єра...

Наше сонечко, Юліє Володимирівно! Треба підвищувати пенсії, але водночас треба згадати економіку колишньої радянської влади, бо там іноді працювали не такі вже дурні люди. А вони встановили всьому народному господарству основні показники роботи, і серед них — постійне зменшення собівартості продукції. Ви ще не забули транспаранти соцзобов'язань, які колись прикрашали прохідні заводів і клуби радгоспів? Ось вони.

«Товариші! Наш колектив у II кварталі бере на себе зобов'язання:

1. Збільшити випуск продукції на 12% проти плану.

2. Одержати понадплановий прибуток на суму ______ крб.

3. Підняти продуктивність праці на 6%.

4. Знизити фактичну собівартість продукції на 4,5%!»

І саме над тим, як знизити собівартість, морочили собі голови керівники цукрозаводів, м'ясокомбінатів, молокозаводів, масложиркомбінатів, і навіть обов'язкових у кожному районі міста овочевих баз.

Але зараз не соціалізм. І ніхто на Заході не встановлює підприємцям плани зниження собівартості, бо це нонсенс: там концерни це роблять самі, там править бал Її Величність конкуренція! А нам треба щось робити, бо Антимонопольний комітет — це вкрай мало і неефективно: потрібні нові правила гри і постійна мотивація виробників до зниження собівартості. А як це зробити, ви, Юліє Володимирівно, подумайте самі.

Є ще одна причина, чому сало стало коштувати 20 грн.: тому, що сала нема, і це я сам бачу на другому поверсі критого ринку «Озерки», а раніше базар був забитий салом. Катастрофічно мало м'яса. Колись на ринку стояло в ряд, як «катюші» на війні, 5—6 молочних цистерн, а зараз одна... Немає вже колишніх тваринницьких ферм, машини молокозаводів їздять вулицями сіл і скуповують молоко у селах, які ще мають корів. Бо мати худобу — це завжди було важко, і якщо у селянина з'явилися гроші чи від овочів, чи взяв у оренду баштан, чи завів пасіку — він одразу готовий сам десь купувати молоко і масло, аби тільки не поратися з худобою.

Хороша жінка, яка очолює у Дніпропетровську невелике м'ясопереробне підприємство, з жахом розповідала мені, що багато сільських пенсіонерів, яким підняли пенсії, перестали відгодовувати навіть свинку, бо їм важко... І що нас чекає завтра, бо наші села сьогодні — це останній притулок старих людей? М'яса і молока все менше, ціни все вищі, й м'ясопереробники вже знайшли вихід, що пропонувати бюджетникам, пенсіонерам та іншим бідакам: випускають невеличкі ковбаски з м'ясних відходів, сої і навіть манки, а все інше хімія — м'ясний колір, м'ясний запах і синтетична оболонка.

Ось так докотилася Україна до ручки: годує своє населення ерзацом, як німці — своє наприкінці війни.

Ви чуєте, наш граціозна прем'єр: треба шукати якість нестандартні рішення, щоб по-ринковому утримувати прийнятні для народу ціни, а це буде, коли м'яса, сала, молока, сиру, яєць на ринках з'явиться елементарно більше. Давайте шукати вихід.

а) Можливо, це будуть державні закупки м'яса за кордоном і продаж його (без посередників!) м'ясопереробникам за умови відповідних цін на їхні вироби.

б) Крупні м'ясо-молочні ферми, власниками яких запросити найкращих фахівців з Аргентини, США, Канади, Нідерландів, Ізраїлю. Дати їм все за умови реалізації їхньої продукції на внутрішньому ринку. Тобто нам будуть потрібні свої м'ясо-молочні «штрейкбрехери», які за рахунок кращої організації праці і застосування найсучасніших досягнень науки давали б дешевшу продукцію, стимулюючи відповідне зниження цін на ринках.

в) Можливо, навіть, фантастична акція щорічної весняної закупівлі за кордоном молодняку м'ясних порід і його швидкої доставки транспортними «Русланами», «Антеями» прямо на наші пасовища, щоб бички нагулювали вагу вже в Україні.

г) Можливо, треба поставити біля наших птахофабрик вітряні електростанції, які виготовляє ПМЗ, щоб дешевшою була продукція цих фабрик, бо головне для них — постійне освітлення цехів, від чого краще несуться кури і набирає вагу молодняк.

ґ) Можливо, треба негайно відродити свій траловий флот (а був такий!), щоб знову завалити Україну хеком, минтаєм, натотенією. Пам'ятаєте, обов'язкові «рибні» дні у наших їдальнях?

д) Треба рятувати наших дітей — майбутнє України. Колись нас вчили, що недостатньо розвивати виробничі сили і мати робочу силу. Треба ще і відтворення, репродукція робочої сили, тобто пролетаріат повинен мати дітей — майбутніх робітників, а капіталіст має включати до вартості робочої сили утримання сім'ї і дітей.

Усе правильно: економіст Маркс поставив на потік народжування своїх дітей, а капіталіст Енгельс їх утримував...

Ми повинні, як це не важко, включати у собівартість нашого виробництва утримання піонерських таборів, адже деякі підприємства аж пищать, але й досі мають власні хороші дитячі табори, наприклад, наш «Дніпроміськелектротранс». А можна утримання цих таборів, включаючи у видатки, списувати з прибутків і звільняти від оподаткування.

Треба рятувати наших дітей і від шкільних їдалень: там дорого, несмачно, некалорійно, а іноді й заразно. Своя кухня, неякісне миття посуду, антисанітарія персоналу... Ось і виходить: вдома нема що їсти, а у школі — небезпечно.

Тому треба виходити на новий, сучасний рівень шкільного харчування, будувати великі фабрики шкільних сніданків: тисячі одноразових контейнерів, де буде щось і на перше, і на друге, і чим запити з фірмовою шкільною булочкою-«юлечкою» (згодні?). Все це буде привозитися спецтранспортом до шкіл — і все смачне, все корисне, все для всіх однакове і, може, безкоштовне? Що, моя пані, може, колись візьмемо на себе такий гріх? А Бог простить, бо ж для дітей!

е) Треба рятувати пенсіонерів від дорогих і небезпечних ліків, провести ретельну інвентаризацію нашої фармпромисловості, якщо можна, утворити мережі аптек тільки з вітчизняними ліками і розумними цінами, перевірити ліки закордонних фірм, що працюють на Україну, бо є підозра, що спеціально для нас вони і «спеціальні» ліки готують: для України згодиться...

Але, мила моя пані, я, здається вже перевищив свої повноваження. Та надія моя тільки на Вас, бо якщо ви не витягнете соціальну програму Ющенка, йому буде дуже погано.

А я до вас обов'язково приїду і, як годиться, прийду до Президента не з порожніми руками, а подарую йому нову пісню, яка присвячена тій, яку і він, і я, і ви любимо, шануємо, і заради якої готові віддати все, що в нас є: це одна на всіх нас Україна!