Схоже, за останні два тижні у владній коаліції остаточно “наказав довго жити” принцип злагодженої “командної гри”.
Президент Ющенко публічно критикує прем’єра Тимошенко, остання не менш публічно висловлює незгоду з ним, секретар РНБОУ Порошенко і перший віце-прем’єр Кінах атакують принципи політики Кабміну, а віце-прем’єр Томенко і нардеп Шкіль (фракція БЮТ) торпедують Порошенка й Кінаха.
А на цьому тлі “біло-блакитні” на чолі з Януковичем влаштовують зразково-показові гастролі Києвом, ледь не перетворивши “Євробачення” на політичний мордобій з прямою телетрансляцією. І водночас як із Москви (від Держдуми), так і з Києва (від нової опозиції) лунає лемент про “порушення прав людини”, “масові політичні репресії”. Команду Януковича та його самого, схоже, перестав лякати власний дебілізм: вони сміливо монтують поруч фото Луценка та Берії на листівці про “новий 1937-й рік”, не звертаючи уваги на те, що наркомом внутрішніх справ тоді був Єжов, а Берія, ставши на чолі НКВД, навіть випустив на волю частину політв’язнів. Не біда! Репетуй гучніше, щось та буде — адже урядові не до того, влада зайнялася розбірками між своїми!
Що ж коїться? Невже справді настає капець “помаранчевій єдності”, невже Ющенко справді (як пише “Дзеркало тижня”) запропонував Юлії Тимошенко піти у відставку, невже Порошенко таки продався російським олігархам, а нова опозиція всерйоз збирається силою брати владу найближчим часом?
Мабуть, не все так просто. Боюся, що ми тут маємо таке химерне хитросплетіння приватних, партійних, фінансових та державних інтересів, що коли-небудь у недалекому майбутньому травнева криза української владної команди увійде до підручників з політології.
По-перше, неоднорідна сама ця команда. Тут зібралися не просто надзвичайно амбітні персоналії, а й люди з дуже різними ідеологічними орієнтаціями. Але спершу про амбіції. Щонайменше двоє вважають, що могли б бути куди кращими за Юлію Тимошенко прем’єрами (не називаю прізвищ, вони в усіх на слуху). Також щонайменше двоє (не рахуючи О.Мороза) у теперішній команді влади в перспективі бачать себе у президентському кріслі. А що стосується реальних і потенційних лідерів партійних фракцій, то їх серед “помаранчевих” два десятки. Так само, як і міністрів культури чи закордонних справ. І ви хочете, щоб у цій команді не було розколу?..
Хоча, з іншого боку, амбіції — це добре. Якщо вони спонукають людину не інтригувати, а працювати. Проте до цього, схоже, й досі не додумалася чи не половина владної команди.
По-друге, значна частина нових владоможців продовжує займатися рідним бізнесом. Ну, не займатися, а “консультувати”. Чи “радити”. Чи виконувати місію “почесних президентів” у тих або інших фірмах. У цій ситуації цілком зрозумілий сарказм Юлії Тимошенко на адресу тих критиків уряду, котрі знаходять час, щоб відірватися від свого бізнесу і подивитися на загальну ситуацію в країні.
І знов-таки, за певних умов лобіювання бізнесу — це добре. Тільки ти лобіюй не власну “контору”, а галузь в цілому, щоб вона добре працювала в загальнонаціональних інтересах, — тоді і в тебе у кишені щось буде, й народ радітиме. Але теж не доходить...
По-третє, дуже різними, як уже говорилося, є ідеологічні орієнтації владної команди. Про соціалістів узагалі мовчимо (хоча в СПУ є дві течії — неокомуністична промосковська та соціал-демократична проєвропейська). Далі — ліберали. Теоретично це “Народний союз “Наша Україна”, хоча до його ідеології щедро домішана християнсько-соціальна складова. Далі — “Батьківщина”, яка все більше набуває рис лівопопулістської політичної сили. Ще далі — викинуті на периферію владної коаліції Народна партія України, “Собор”, “Пора”, які сповідують національно-демократичну ідеологію. І нарешті, партії, призначені на розчинення в НСНУ: тут і Рух, і колишні “Реформи й порядок”, і кілька дрібніших нацдемівських сил. Єдине, що може об’єднати такі різні сили, — це загальнодемократичні перетворення, які й стоять на порядку денному в Україні.
Але вся хитрість у тому, що позірні ідеології не завжди стикуються з реальними настановами партійних лідерів. Скажімо, у НСНУ є чимало таких персонажів, котрі охоче встановили б в Україні новий варіант авторитарного правління, хіба що більш цивілізований, ніж за Кучми, де не будуть фігурувати Кобзон і Табачник, а буде Трипільська культура й гетьман Скоропадський. Отож конфлікт реальних ідеологічних настанов — це ще один чинник кризи влади.
Що ж виходить? Що “помаранчева команда” приречена на розвал? Що Юлія Тимошенко таки буде відправлена у відставку, а замість неї у крісло глави уряду сяде “вправний менеджер” Кінах чи ще хтось інший, хто не стане самостійним гравцем великої політики? І що невдовзі БЮТ разом із “Порою” пікетуватиме секретаріат Президента?
Видається, попри всі розбіжності події розвиватимуться не так. Масові акції з боку нової опозиції, шалена тріскотня у керованих цією опозицією ЗМІ про “політичні переслідування”, ініційований Росією розгляд питання про стан з правами людини в Україні та нове підвищення цін на нафту Москвою врешті-решт, сподіваюся, знову включать механізми самозбереження в середовищі “помаранчевих”. І не тільки серед них. Адже безмір амбіцій штовхатиме нову опозицію на ескалацію суспільного напруження за допомогою московських чекістів, а такий перебіг подій матиме наслідком або зростання капітулянтських настроїв у соціумі, або загальну мобілізацію на боротьбу з новими загрозами країні. Після подій піврічної давності, після Майдану другий варіант розвитку ситуації видається куди імовірнішим. А це значить, що владна команда бодай вдаватиме єдність — в іншому разі на всіх чекає політична катастрофа. (Коли здавався цей номер, і Ющенко, і Тимошенко виступили із заявами про те, що вони єдині як ніколи. — Ред.)
Головна причина урядової кризи — це те, що хлопці й дівчата почали ділити шкуру невбитого ведмедя, себто вітчизняний економічний простір, що й досі реально належить “колишнім” олігархам та російським магнатам. Тим часом потрібно робити зовсім інше: створити умови громадянам для того, щоб вони могли забезпечити собі і своїм сім’ям гідне життя. Як бачимо, дуже просто. Нічого екстраординарного, але на такому шляху можна і треба йти спільною командою.
Бо ж насправді на Майдані перемогли не два десятки політичних лідерів, які час від часу стояли на сцені, а перемогли всі ті, хто зветься громадянським суспільством. А перед цим суспільством і Ющенко, і Тимошенко, і Порошенко мають слухняно звітувати. В тому числі й за “розбірки” у владному середовищі, які можуть зруйнувати всі ті позитивні тенденції, що з’явилися останнім часом. Отож головне питання сьогодні не в тому, чи є розбіжності між членами владної команди, а в тому, чи потрібно нам із вами, щоб ця команда й надалі спільно працювала у наших же інтересах. Якщо так, то ми маємо змусити її до цього.
Территория свободы слова
