Чому влада так ненавидить нашу Перемогу?

О.Голуб,

Комуніст,

11.05.05

Зіжмакано, по-жлобськи, офіціозно холодно й нещиро відбулося святкування 60-річного ювілею в українській столиці.

За незрозумілою скоромовкою телеведучих, котрі слухняно вже за новими темниками (чи як там вони вже називаються при "помаранчевій" владі) висвітлювали цю аж ніяк не рядову подію в житті держави, приховувалось справжнє — воістину огидне обличчя ново-старої влади. І тим огиднішим здавалися вітчизняні чинуші, чим сердечніше і піднесеніше вшановували ветеранів Великої Вітчизняної в братній Росії. Так, було що порівнювати. Якщо враження постаратися вкласти в одне речення, то воно виглядало б так: "Що ж, змусили нас проводити парад на Хрещатику, — то й майте!".

Святкування ніби з-під палки наклало свій відбиток буквально на все. На центральних вулицях Києва просто не знайшлося місця для червоної символіки — кольору прапора Великої Перемоги. Більше того, пан Омельченко вважав за непотрібне вивішувати навіть державні прапори в цей величний День. Схоже, вгадав бажання нових хазяїв, котрі вважають, мабуть, як деякі їхні прибалтійські колеги, 9 Травня днем "окупації і покаяння". Не вивісив, у поки ще державне свято, державного прапора і міністр-соціаліст із сільського господарства, чиє міністерство виходить на головну вулицю країни. Та втім, що з них візьмеш, — і так усе ясно. Ну, не їхнє це свято. Ставку на нинішнього президента в першу чергу зробили якраз ті сили, які зазнали поразки в далекому 1945-у. Під цинічними і провокаційними гаслами про примирення радянських героїв-переможців з фашистськими поплічниками з терористичних банд ОУН-УПА вони вже найближчим часом постараються переписати історію Великої Вітчизняної, як вони це вже встигли зробити із історією країни. Скинувши з п`єдесталів солдатів, котрі здійснили безприкладний в історії подвиг, вони поставлять на них нових — своїх "героїв" з есесівськими нашивками на шинелях мишачого кольору і ненавистю до всього радянського, російського, православного в головах.

Поки ж вони хоча б зовні змушені рахуватися із громадською думкою: адже незабаром парламентські вибори. От і переграв свої попередні плани президент — залишився в Москві. З нудьгуючого і роздратованого вигляду було зрозуміло, чого це йому коштувало. Але чи то особиста дріб`язковість, чи то наполегливість неонацистського оточення все-таки змусили проявити справжню сутність. Такого знущання над літніми людьми, яке сталося в Києві, важко навіть пригадати. Людей похилого віку з орденами та медалями почали звозити на Хрещатик на 12.30. Практично майже дві години змушені були вони стояти під безперервним дощем на холодному вітрі, очікуючи, наче подачки, з`яви вищої державної особи і початку руху колон. Багато не витримували, розверталися й ішли геть. А, може, в цьому і полягав хитромудрий задум ідеологів з Банкової?

Хронічна звичка до запізнень, яка міцно закріпилася за Ющенком, добре відома всім. У першу чергу, самим держчиновникам. То невже не можна було з урахуванням цієї особливості нинішнього президента спланувати приїзд людей? Невже важко було забезпечити копійчаними поліетиленовими накидками тих, у кого не було з собою теплого одягу і парасольок? На оранжевий путч— знайшлося, на спортивні заходи — знаходять, на масові богослужіння сумнівних сект — також знаходять. А ось для ветеранів Великої Вітчизняної не знайшли.

Уже не говорю про те, щоб з допомогою авіації, як це роблять у всіх наших сусідів, розігнати хмари і на кілька годин забезпечити чисте небо... Хоча на фестиваль Євробачення вже пообіцяли це зробити. Роблять і на день міста, на інші свята. День Перемоги, як бачимо, не вписується в розряд значних свят ані для державної, ані для місцевої — міської влади. А отже, і витрачатися нема чого. Про святковий салют і говорити не буду. Те жалюгідне й убоге видовище, яке було продемонстроване присутнім на Майдані, не можна аж ніяк порівняти з тими феєричними шоу, котрі влаштовують собі біля дорогих ресторанів провладні чиновники. Хто для них сивочолі ветерани? Та ніхто порівняно з оточуючою підлесливою челяддю, коханками, водіями, перукарями, особистими масажистами тощо. Справді, під тиском комуністів ветеранам таки дозволили в ювілей Перемоги пройти головною вулицею країни. Але ж будемо відверті: ніякого параду не було. Ніяких військових почестей країна своїм захисникам так і не віддала. Не було ніякого відчуття, що ми — країна-переможець, що бруківкою гордо крокує воїн-визволитель. Влада зробила все, аби якнайшвидше і спокійніше для себе відбути цей "неприємний і клопіткий" День Перемоги. Відбути, щоб уже завтра поставити жирну крапку і на ветеранах, і на самій Перемозі, і на героїчній історії радянського народу.

Так вийшло, що Комуністична партія сьогодні залишилася єдиною спадкоємицею й хранителькою цих великих традицій. Єдиним безкорисливим і безстрашним вартовим ПРАВДИ. Але ж, як відомо: сила — у ПРАВДІ. Ця непроста, але велична місія, покладена на нас історією, може і повинна стати основою тієї платформи, навколо якої зможуть об`єднатися всі помірковані сили такого неоднорідного українського суспільства.