Віктор Янукович: «Партія регіонів України ніколи не погодиться з поділом суспільства за національною ознакою»

2000 (06-12.05.05),

06.05.05

Антиєврейські прояви, на жаль, не є чимось новим ані у нас, ані за кордоном. Інша річ, хто їх «витягає» на світ божий, з якою метою і як реагує на дії антисемітів влада. Очевидно, що антисемітизм активізується, коли для цього виникають сприятливі політичні умови та є замовлення.

Тому, думаю, що такий лист з'явився саме тепер, не випадково. Будь-які перевороти, а тим паче нинішні, здійснюються із застосуванням політтехнологій і не стільки розв'язують назрілі всередині суспільства проблеми, скільки породжують нові.

Україна не стала винятком. Повсякденне життя, реальна економіка — не Майдан, де можна гратися в революцію у супроводі диск-жокеїв. Легко розбурхати суспільство, наобіцяти нездійсненного. З яких причин — відомо. Складніше пояснити народу, чому все відбувається не так, як бажалося.

Хоча відповіді відомі. Щоб розрегулювати складні економічні механізми, достатньо кількох помилкових рішень. Щоб консолідувати суспільство, потрібна всеоб'єднуюча ідея. Щоб розколоти навпіл, вистачить одного гасла. Тоді виникають проблеми, які не так просто розв'язувати навіть тим, хто все знає, вміє і може. Це і є час так званих націонал-патріотів. У них є відповіді на запитання «маленького українця» з приводу незрозумілих речей, що відбуваються довкола нього. Звичайно, винні у всьому не нинішні лідери. Бо хіба можна запідозрити у некомпетентності й авантюризмі «батьків нації»? Треба шукати іншого винуватця. Кого? На думку націонал-патріотів, євреїв.

Тема настільки відома, а предмет настільки брудний, що продовжувати коментувати їх не хотілося б. Натомість поставлю кілька запитань, які, думаю, виникають не лише у мене.

Чи є випадковістю, що антисемітський шабаш ініціює не група хуліганів, які після футбольного матчу йдуть бити вікна у синагозі, а ті, хто відносять себе до національно-інтелігентної еліти?

Чи широка громадськість має можливість в умовах «демократії, що перемогла», висловитися з приводу таких проявів, не боячись бути звинуваченою у відсутності патріотизму?

І нарешті, чому влада, якій адресувався цей лист, не відреагувала на нього так, як цього вимагає державницька позиція, якщо хочете, елементарна людська порядність?

Очевидно, що ці питання — риторичні. Відповіді на них відомі, але, на жаль, не дуже обнадійливі. Якщо влада публічно не засуджує войовничий антисемітизм, значить, вона, можливо, орієнтується й на сили, які не вважають цю ідеологію ворожою своєму світогляду. Висловлювання окремих високопоставлених вітчизняних урядовців з числа націонал-демократів свідчать, що, на їхню думку, серед тих, хто нібито зацікавлений у бойкоті української національної ідеї, значаться не лише євреї, а й представники інших нацменшин, зокрема росіяни. Іншими словами, якщо ти не «щирий українець», то повинен знати, де твоє місце, і демонструвати максимум лояльності до нової влади в обмін на поблажливе ставлення до твого походження. Якщо мені скажуть, що це вигадки і як приклад наведуть нинішніх керівників-неукраїнців, тоді я запитаю: чому вони публічно не відповіли авторам згаданого листа? Чому, окрім Держкомнацміграції, досі ніхто з високих державних достойників не висловився на цю тему? Чому свого слова не сказав Президент?

Партія регіонів ніколи не погодиться з поділом суспільства за національною ознакою. Ми виступали і виступаємо за те, щоб кожний громадянин нашої держави відчував себе комфортно, незважаючи на те, хто він за походженням. Ми ніколи не погодимося з тим, що український націоналізм — це прояв патріотизму на кшталт сіонізму. Патріотизм ніколи не мав нічого спільного з боротьбою з інородцями, ким би вони не були, — українцями, росіянами, євреями.