Перефарбовані агенти реставрації

Л.Стрілець,

Шлях перемоги,

23.02.05

Найбільшою загрозою для сучасної України є відновлення політичного кучмізму без Кучми. Власне цей страшний режим злодійства, цинізму, сваволі та національної зради тримався не лише на одній взагалі примітивній безбарвній особистості — людині невідомого етнічного походження, про що колишній президент чесно написав у книзі "Україна не Росія" ("може я українець, може росіянин, а може білорус").

Він тримався на тисячах чиновників, сотнях політиків і депутатів. І це від села до Києва. У кожному селі, містечку, районі був свій маленький Кучма. їх усіх цілком улаштовував той великий Кучма, який сидів на вулиці Банковій в столиці України. Ще треба відповісти на питання: вони служили Кучмі чи Кучма служив їхнім інтересам, які полягали в тому, щоб, користуючись владою, розв`язувати свої приватні проблеми коштом мільйонів пересічних українців, яким ці бюрократи залишали тільки одну життєву перспективу: зубожіння і безправ`я. Нині банда втратила свого "пахана", але не зникла, не вмерла, не змирилася з "помаранчевою" перемогою українського народу. Банда готова до відчайдушної боротьби за владу, за гроші, за свої привілеї - до боротьби підступної, хитрої, гнучкої. Вчорашні кучмісти, без підтримки яких антинародний режим кучмократії був би неможливий, сьогодні швиденько вбираються у помаранчеве і прагнуть будь-якою ціною пропхатися до лав нової влади, тим паче, що й нова влада часто-густо виявляє дивну, незрозумілу симпатію до найодіозніших представників "кучмостану". Люди, які до останнього моменту зміцнювали владу Кучми-Януковича-Медведчука, вже ніколи не стануть щирими прихильниками демократичної, цивілізованої, української України. На будь-якій посаді вони інстинктивно відтворюватимуть ту систему, той стиль, ті звичаї, що панували в нашій країні за часів Кравчука і Кучми, себто відтворюватимуть радянсько-номенклатурну систему. Знову дозволити їм бути при владі, означає повернутися до того, від чого наш народ так хотів і хоче втекти.

Нові лідери, формулюючи засади своєї кадрової політики, абсолютно справедливо зазначили, що всі претенденти мають відповідати таким головним вимогам: патріотизм, професіоналізм, порядність. Нові лідери нам урочисто обіцяли, що ми не побачимо на керівних посадах кучмістів, що прийдуть нові люди. Проте ми вже бачили декілька суттєвих кадрових помилок на рівні обласних адміністрацій і на Сході, і на Заході України. Однак є абсолютно кричущі призначення, що шокують прихильників "помаранчевої" влади, викликаючи обурення і недовіру. Зокрема, йдеться про призначення Василя Кременя першим заступником шефа секретаріату Президента України Олександра Зінченка. Василь Кремень — давній випробуваний кучміст, колишній член політбюро СДПУ(О). Причому він залишався в керівництві партії Медведчука до останнього дня і вийшов з лав цієї специфічної партії тільки тоді, коли стало цілком зрозуміло, що виборча афера Кучми-Януковича-Медведчука провалилась. Кремень не відповідає жодному з трьох критеріїв відбору керівних кадрів. Адже саме за часів міністра освіти і науки Кременя віце-прем`єр Семиноженко (який досі не вибачився перед українським народом за свій ганебний вчинок) збирався узгоджувати з Росією підручники історії для українських шкіл та університетів. Хтось чув тоді протести пана Кременя? А може пан Зінченко їх чув? То про який патріотизм Кременя може бути мова? За часів Кременя закривали українські школи в Донбасі. Кремень мовчав. Саботували відкриття українських шкіл у багатьох районах Сходу і Півдня України. Кремень мовчав. То чи має цей вихованець московської Академії суспільних наук при ЦК КПРС якісь національні, політичні, моральні переконання? Коли уроки суспільних наук, над усе історії, перетворювалися в багатьох школах півдня і сходу на уроки ненависті до України, коли вчителі називали героїв боротьби за волю України бандитами, хто тоді чув протести міністра Кременя?

За керування цього діяча освітянська і наукова галузь України стала галуззю злиднів, корупції, патологічного бюрократизму, професійної деградації та відсталості, втечі провідних науковців за кордон, кризи наукових шкіл. Доба Кременя була добою наступу на Академію наук, добою втрати позитивного потенціалу української науки. То про який же професіоналізм цього пана йдеться?

Цей академік і професор мав достатній інтелект, щоб розуміти, які неподобства відбуваються в Україні. Але він мовчав, тому що байдужий до долі свого народу, том)` що боягуз і егоїст, тому що дуже цінує особистий добробут, своє "місце під сонцем". Отже, ця людина не є носієм патріотизму, професіоналізму і порядності. Чому ж тоді його призначили на посаду першого заступника глави секретаріату Президента країни, де ця людина буде відповідати за таку надзвичайно важливу ділянку роботи як внутрішня політика? А це кадрові питання в центрі та на місцях, це регіональна політика, це забезпечення єдності держави... І все це довірити ось такому Кременю?!

Звичайно, таке призначення не могло відбутися без ініціативи Олександра Зінченка. Важко сказати, що саме спонукало Зінченка зробити такий страшний кадровий вибір: чи то спільне партійно-комсомольське минуле — адже шеф президентського секретаріат)` теж був не останнім функціонером у ЦК ВЛКСМ у Москві, чи то спільне медведчуківське минуле (адже обидва тривалий час керували СДПУ(О), входячи до верхівки цієї особливої партії), чи то щось інше... Однак мільйони прихильників Помаранчевої революції сприймають Кременя при владі як плювок в обличчя... Народному Президентові створюють вельми своєрідне оточення. Ми вже знаємо ці методи, коли лідер стає в`язнем свого ретельно підібраного кимось оточення, що ізолює його від народу, від справжніх союзників. Дуже прикро, що найближчий особисто до Віктора Ющенка співробітник стає таким собі відділом кадрів для колишніх (?) кучмістів. Усе це не віщує нам нічого доброго. Сьогодні найголовнішою сферою є кадрова політика. Треба забезпечити приплив до всіх органів влади українських патріотів, професіоналів, чесних і порядних людей. Бо кремені забезпечать абсолютно гарантований провал і повернення до збанкрутілої системи кучмократії під протекторатом північних сусідів... Забезпечать саме те, що вони забезпечували всі ці роки.

Іншим притулком для колишніх кучмістів стала Народна партія спікера Верховної Ради Володимира Литвина. Не випадково призначення його висуванців на посади голів відповідно Хмельницької та Дніпропетровської обласних адміністрацій викликало там обурення стійких прихильників Віктора Ющенка, які несли на своїх раменах важкий тягар виборчої протидії політичній вакханалії, що ініцювали місцеві та столичні кучмократи. Не для того народ переміг у Помаранчевій революції, щоби знов на його шию посадили представників збанкрутілого режиму.

Ховаючись за спиною Литвина, колишні кучмісти готують політичний реванш на парламентських виборах 2006 року, встановлюючи контроль над областями, галузями, державними інституціями через так звану систему "квот". Суть її полягає в тому, що треба задовольняти не національні інтереси України, а примхи так званих політичних союзників Президента. Хоча ці "союзники" були абсолютно ситуативні, а часто запізнілі. Президент має навчитися без жалю позбавлятися тих, хто веде власну політичну гру, саботуючи виконання програми Віктора Ющенка і намагаючись реставрувати кучмістські порядки. І жодні колишні заслуги, реальні чи позірні, не повинні рятувати вчорашніх соратників, якщо сьогодні їхня діяльність шкодить Україні.

Віктор Ющенко дав надто поважні обіцянки українському народові, щоб зважати на особисті амбіції окремих функціонерів, не кажучи вже про їхні образи чи істерики на кшталт публічної істерики Романа Безсмертного. Цікаво, що привселюдно ображаючи Прем`єр-міністра, він поводився, як істерична панянка ніжного віку, а пані Юлія в цій ситуації — як сильний, шляхетний чоловік, що заспокоює дитину... Зрештою, пан Роман отримав свою "іграшку" і заспокоївся... І одразу ж зникли всі "принципові" претензії до пані Тимошенко. Отже, крім розв`язання надзвичайно важких економічних завдань. Прем`єр-міністрові ще доведеться витрачати час і сили на виховання дорослих "малюків" у своєму урядові. Власне, Україна практично не мала проблем зі своїми жінками, тут усе було гаразд, а що стосується чоловіків, точніше чоловічого в чоловіках... Будемо сподіватися, що поруч з Юлією, цією "залізною леді", урядові чоловіки нарешті згадають про деякі чоловічі чесноти.

Те, що відбувається нині в Україні з кадровою політикою, змушує визнати, що проведення люстрації (офіційної чи неофіційної) є для нашого суспільства вирішальним чинником поступу. Ми не зможемо зробити жодного кроку вперед без звільнення країни від імперсько-комуністичної номенклатури, що принципово не здатна перетворитися на щось інше, патріотичне, демократичне, цивілізоване — хіба що на кримінальну мафію, яку ми мали можливість спостерігати протягом 13 років правління режимів Кравчука і Кучми. І не варто шановному міністрові юстиції пану Зваричу називати люстрацію порушенням прав людини: чомусь у Польщі, Угорщині, Чехії це не було порушенням прав людини, а в Україні з якогось дива буде... Порушенням прав української людини є, коли вона не знає, що являє собою діяч, якого призначають на високу посаду, від якої залежить національна безпека України. А чи не був цей діяч сексотом КҐБ, а чи не є він ним сьогодні, а чи не працює він на іноземну державу — громадяни України мають право знати відповіді на ці запитання.

Але в усіх цих нинішніх негараздах є одна дуже приємна особливість — народ яскраво демонструє, що буде активно впливати на кадрову політику нової влади і владі доведеться брати це до уваги. Бо як справедливо зазначив Майдан:

"Ми не бидло, ми не козли!

Ми України доньки і сини".

Ось так, панове керівники. Тепер так буде завжди. Звикайте.