Рубрика "Свободная трибуна".
Відкритий лист кандидата на посаду київського міського голови, Голови Народно-демократичної партії Валерія Пустовойтенка до київського міського голови Олександра Омельченка з приводу цілеспрямованої руйнації столичної промисловості

Газета по-киевски,

22.03.06

Відкритий лист кандидата на посаду київського міського голови, Голови Народно-демократичної партії Валерія Пустовойтенка до київського міського голови Олександра Омельченка з приводу цілеспрямованої руйнації столичної промисловості.

Шановний Олександре Олександровичу!

Звертаюся до Вас як до ще діючого мера української столиці. Чи не насторожує Вас той факт, що сьогодні в місті відбувається різке розшарування населення на багатих та бідних? І міська влада виявляє відверту прихильність до перших. Для них будується елітне житло, відкриваються численні казино, ресторани, дорогі магазини та фітнес-центри. Водночас інтереси інших фактично ігноруються, і останнім часом це стає дедалі помітнішим. Для пересічних городян стають недоступними не тільки соціальні блага, але й часто-густо - можливість професійно самореалізуватися і достойно заробити собі на життя.

У цьому я міг особисто пересвідчитися, відвідуючи під час нинішньої передвиборчої кампанії багато київських підприємств. Серед них чимало і таких, котрі донедавна вважалися гордістю національної економіки. Однак нині від колишньої слави залишилися тільки спогади. У багатьох випадках їхні цехи перетворилися нині на складські приміщення, продані або передані в оренду бізнесовим структурам. І відтак використовуються не за своїм прямим призначенням.

Тепер із широкого вжитку практично випали назви, які були відомими торговельними брендами. Йдеться про такі підприємства, як "Більшовик", "Арсенал", "Електронмаш", "Ленінська кузня", "Маяк" тощо. Дійшло навіть до того, що переважна більшість киян просто не знає, на випуску якої продукції спеціалізуються ті або інші виробництва. На наших очах відбувається процес втрати Києвом нинішньої економічної потужності та її перспективи.

Я розмовляв з робітниками, які розказували, що середня зарплата на заводах рідко коли виходить за межі 700 гривень. І це - у спеціалістів найвищої кваліфікації! Що ж тоді говорити про тих, хто робить лише перші професійні кроки!

Це одна з обставин, яка змушує молодь обходити стороною заводські прохідні. Друга - відсутність житла, яке завжди стимулювало молодих до роботи у виробничій сфері. Чимало підприємств змусили передати свої гуртожитки та житлові будинки на баланс міста, і тепер вони позбулися будь-якої змоги впливати на формування власної кадрової політики. В Києві практично не залишилося ПТУ.

Натомість, попри складний нинішній стан, багато київських підприємств зберегли свій економічний та інтелектуальний потенціал, яким можна скористатися для випуску продукції, якої потребує наше місто і яка здатна успішно конкурувати як на українському, так і на зовнішніх ринках. У цій справі своє плече могла б і повинна була б підставити столична влада. Проте складається враження, що вона навмисно займається руйнацією міської промисловості.

На заводі "Авіант" сьогодні "застрягли" 25 новеньких тролейбусів, виготовлених на замовлення київської влади. На підприємстві мені пояснили, що замовники за продукцію не розраховуються і завод зазнає збитків. Водночас влада купує іноземні тролейбуси і не дбає ані про докорінне вирішення транспортної проблеми в столиці, ані про інтереси київських виробників.

Працівники заводу "Більшовик" розповідали мені, що на замовлення київської влади вони виготовили гірничопрохідницький щит для будівництва метрополітену. Виконання цієї роботи потребувало 8 мільйонів гривень, натомість підприємство від замовників одержало лише З мільйони.

Інша історія. На заводі "Електронмаш" виготовляли побутові лічильники для обліку спожитого газу, води й тепла. Лише впродовж одного року підприємство спромоглося випустити 240 тисяч таких лічильників. Воно має всі можливості продовжувати цю роботу й надалі, але за відсутності уваги з боку міської влади змушене було її згорнути. І це за актуальності енергозбереження, яке особливо загострилося нинішньої зими.

Підприємство має пропозиції щодо випуску й нових сучасних видів продукції. Однак його робітники зауважують, що київська влада більше дбає про замовлення на виготовлення бруківки, ніж про наукомісткі виробництва, які здатні забезпечити високий рівень життя не окремій людині, а мешканцям усього міста.

Закономірні запитання: чому всі ці неподобства стають можливими? Невже столична влада не помічає того, що відбувається перед очима?

Відповідь напрошується сама по собі. Дії київської влади вмотивовані, логічні і системні. Вони спрямовані саме на знищення міської промисловості. Попередня приватизація нам уже показала всі шляхи її проведення. Один із них - доведення підприємств до банкрутства з подальшим їх продажем за безцінь. У цій схемі спрацьовує корупційний момент, а про розмір хабарів чиновникам можна лише здогадуватися!

Є й інший момент. Багато київських підприємств розташовані у центральній частині міста. І увага чиновників прикута не так до самих цих заводів, їхнього фінансового стану, як до будівель та, особливо, земельних ділянок, на яких вони розташовані.

Вартість цих ділянок надзвичайно висока. Отож і лунають численні пропозиції переселити київські підприємства за межі столиці. А на їх місці збудувати чергові елітні комплекси.

Такий підхід є вкрай хибним. Він остаточно зруйнує існуюче виробництво в Києві. Переселення заводів вимагає надзвичайно великих коштів, виділення нових земельних ділянок, що також є проблемним питанням. Та більшість працюючих навряд чи погодиться "переселятися" разом з підприємствами.

Зазначу одразу: я категорично виступаю проти переселення київських підприємств. І докладу всіх зусиль, щоб такі процеси не відбувалися спонтанно, непрозоро і поспіхом.

Київська влада повинна зберегти столичну промисловість і подбати про її подальший розвиток.

Історія Києва - це не тільки Києво-Печерська лавра, Андріївський узвіз чи відроджений по війні Хрещатик, її невід`ємною частиною стали й підприємства, які забезпечували людей роботою і додавали гарантії добробуту. Це не найгірші сторінки київської історії, їх треба продовжувати й дописувати нові рядки.