Выборы 2006 – грубые нарушения Конституционных прав граждан

 

Манипуляции с демократией

начало | архив | темники | политреформа | эксклюзив от ГУИП | референдум | RSS 2.0
  11.07.2025
  Статьи

Версия для печати


За прикладом Президента київський мер своїми руками теж нічого "не краде"

Володимир Бойко,

Свобода (22-28.11.2005),

21.11.05

Винахідливість чиновників Київської мерії, як і усього українського чиновництва, давно вже здобула загальне визнання, а способи, в які вони забезпечують власний добробут, заслуговують на патентування.

"Бачу землю!" Ця фраза, що лунала колись із щогл середньовічних вітрильників доби великих географічних відкриттів, уповні передає той душевний стан, у якому ось вже кілька років знаходяться київський мер Олександр Омельченко та його вірні соратники. І хоч земля, яка не дає їм спокою, належить не безправним тубільцям, а має конкретного власника, на це "батьки міста" вже давно не зважають.

Винахідливість чиновників Київської мерії, як і усього українського чиновництва, давно вже здобула загальне визнання, а способи, в які вони забезпечують власний добробут, заслуговують на патентування. Однак те, що зробив Олександр Омельченко разом із колишнім начальником відділу оформлення права власності на земельні ділянки Київської міської ради Віталієм Татарчуком, претендує на особливе місце в цій чорній "книзі рекордів". Адже вони примудрилися оформити на брата Татарчука земельну ділянку в мікрорайоні Біличі, яка ще тридцять років тому була виділена зовсім іншій людині. А щоб афера не мозолила очі, чиновники перейменували вулицю!

Цей унікальний "землевідвід" відбувся 1 березня 2001 року, коли Київська міська рада ухвалила рішення №206/1183 про передачу в приватну власність під житлову забудову земельної ділянки площею 1005,31 кв. м за адресою м. Київ, провулок Раїси Букіної, 6-6 такому собі Татарчуку Костянтину Васильовичу, 1935 року народження. Та ця ділянка вже була виділена під житлову забудову рішенням виконкому Києво-Святошинської районної ради депутатів трудящих від 28 грудня 1955 року №1159 і на ній вже був зведений будинок, що зараз належить Оксані Шейко.

Нинішній київський мікрорайон Біличі раніше був селищем, яке входило до Києво-Святошинського району Київської області, й ця ділянка мала адресу вул. Коцюбинського, 40. Земля була виділена Колосковському Адаму Полікарповичу, який спорудив на ній у 1956 році будинок, введений в експлуатацію 20 лютого 1960 року. Згодом селище розросталося, вулиці перейменовувалися й адреса будинку кілька разів мінялася - спочатку на №40 по вулиці Польовій, згодом - на №62 по вулиці Коцюбинського.

Саме за останньою адресою 22 травня 2001 p., вже після входження селища Біличі до складу Києва, і придбала пані Шейко злощасний будинок у спадкоємців Адама Колосковського. Договір був посвідчений 12-ю Київською державною нотаріальною конторою і зареєстрований 30 травня 2001 року в БТІ м. Києва. На підставі цього розпорядженням київського міського голови Омельченка від 24 липня 2001 року №934-МГ "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для обслуговування житлових будинків і господарських будівель" ця ділянка була передана у приватну власність Оксані Шейко. Та підписуючи це розпорядження, мер, очевидно, просто забув, що обіцяв надшити цією землею брата начальника свого відділу. Коли ж згадав, то вирішив "вийти з положення" досить своєрідним чином. Вже 15 січня 2002 року Київська міськрада за пропозицією Омельченка, начальника міського управління земельних ресурсів А.Муховикова і начальника піп ділу В.Татарчука приймає рішення №224/1658, яким пункт попереднього розпорядження (про передачу земельної ділянки у приватну власність О.Шейко) визнає таким, що втратив чинність "у зв`язку з відсутністю матеріалів інвентаризації та неможливості визначення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки за матеріалами бюро технічної інвентаризації". І ділянка, меж якої начебто неможливо визначити, одразу передається братові Татарчука. А щоб вже зовсім "кінці у воду", вул. Коцюбинського перейменували на провулок Раїси Букіної.

Зважуючись на цю аферу, київський мер та його підлеглі, очевидно, розраховували на те, що архівні документи селища Біличі, які мали надійти до архівного відділу Києво-Святошинської райдержадміністрації, не збереглися. І це дійсно так. Та частина документів потрапила до Ірпінського міського державного архіву, Київського міського бюро технічної інвентаризації та колишніх і нинішніх законних власників будинку. Завдяки цим документам ми й отримали ще одну нагоду переконатися у "талантах" нинішніх керівників Київської міськдержадміністрації.

Архівний пошук також дозволив встановити, що братові начальника відділу оформлення права власності на земельні ділянки Київської міськради Костянтину Татарчуку земельна ділянка під забудову вже виділялася 7 липня 1997 року за зовсім іншою адресою - по вулиці Біличанській. На ній у 1905 році його батьком був зведений будинок, знесений за Радянської влади без виплати компенсації. Але нині в тому районі мешкають "круті" забудовники, турбувати спокій яких київські владці не наважилися. Інша річ - взяти й відібрати будинок у беззахисної сільської жінки...

Та ми цілком згодні з гучними заявами представників нової влади про те, що "їхні руки нічого не крали". Бо крадіжка - це таємне заволодіння чужим майном. Коли ж чужий будинок привласнюють відкрито, то це називається грабіж.

начало | архив | темники | политреформа | референдум | RSS 2.0