Геть куму!

Ю.Брязгунов,

Молодь України,

08.09.05

Останні події на владному Олімпі, а ще, головне, - загальна ситуація в країні засвідчили, що ідеали Помаранчевої революції поступово зраджуються на Печерських пагорбах. Обіцянка Віктора Ющенка на буревійному Майдані, що ЙОГО уряд не крастиме, не братиме хабарі й не доводитиме народ до зубожіння, нині згадується як непристойний анекдот, який не прийнято розповідати в інтелігентному товаристві.

Особливо, коли це стосується вже не просто найближчого чиновницького оточення Президента в апартаментах на сумнозвісній Банковій, а й на його дачі в Безрадичах чи в майбутньому фільварку на Прикарпатті. Уже не лише куми, а й рідний син дає привід гірко стверджувати, що до влади рвуться не безсрібні Марати й Робесп`єри, а пихаті Дантони й мікро-наполеончики.

Наша Помаранчева віхола сталася, як і початок більшості грандіозних революцій, - безкровно, з танцями й піснями. Але, відчувається, що нові ставки "в`їзного" й "виїзного" мита на кордоні, подальші побори в райадміністраціях, але з вищими таксами, ніж за Кучми й Азарова, прагнення "прихватити" й собі цілі комбінати й нафтогази тощо, збурюють у народних масах уже не фестивальний настрій листопада-грудня минулого року, а класову ненависть, що, як і в часи Великої Французької і Жовтневої революцій, будь-якої миті може спалахнути терором Тітоньки Гільйоте чи Залізного Фелікса. Предтечею мирної Помаранчевої революції став "касетний" скандал під гаслом "Кучму геть!". Отож, за дуже співзвучним аналогом, аби застерегти й запобігти класичному й, до слова, логічному розвитку подій і не дати вже ортодоксальній гідрі революції розверзти свою ненажерливу пащеку й поглинути, як у громадянську війну, ще 12 мільйонів українців, відкриваємо сьогодні нову рубрику - "КУМІВ ГЕТЬ!", де вестимемо безкомпромісну боротьбу з контрреволюцією, у першу чергу, в самому середовищі вождя Помаранчевих. Блюзнірські претензії, мовляв, вторгаємося, в святая святих особистого життя, не сприймаємо, бо всі ці куми, брати й навіть діти посідають найвищі щаблі владної піраміди, отож - безпосередньо впливають на подальше й лавиноподібне зубожіння, через інфляцію й збільшені хабарі, справжнього й основного творця держави й останньої національної революції - українського народу. Тому й починаємо не з мужика Петра Порошенка чи сина Андрія, які стали останнім хітом політичного життя в державі, а фейлетоном про міністра культури та всіляких там мистецтв, головної куми країни - пані-добродійки Оксани Білозір. Отож - сьогодні прем`єра рубрики.

Пані Оксана, нам повідомили в кулуарах міністерства усіх дев`яти муз, нині слабують. Отож, натякали, з мого некультурного боку було б не джентльменським вчинком щось писати чи, взагалі - кримінал! - критикувати таку поважну посадовицю. Та ще й народну артистку. І я було злякався свого примітивного бажання завдати прикрощів недоречними запитаннями людині, яка знемагає на перинах у мальовничій курортній зоні Феофанія...

Але якийсь внутрішній дідько, що сидить у більшості нікчемних душ газетних щелкоперів, як казав класик, нашепотів, що пані Оксана не до кінця, певне, ще вивчила закони бюрократії й дозволяє, кажуть, собі деякі вільготи під час лікування. Приміром, все-таки продовжує підписувати якісь папери, як нам, знову ж - конфіденційно, нашепотіли, або ж, пліткують, підмінити заднім числом один попередній наказ іншим, або ж, брешуть, взагалі забула правильно оформити лікарняний...

Зізнаюсь, у весь цей маразм спершу навіть не повірив і подумав було, що інтригують проти відомої колись, за часів покійного Ігоря Білозіра, співачки її конкуренти по попсовому цеху. Аж гульк: приходжу днями на роботу, а біля дверей мого кабінету - ціла вервечка обурених і сумних, зневажених і упосліджених Міністерством культури народних і заслужених артистів не лише з числа вокалу й естради в цілому, а й кінематографістів, педагогів, професорів і, - о, горе! - керівників зарубіжних делегацій... Мало не навперейми всі одразу кинулися до мене: "Пане Юрку! Рятуй!", але я, свідомий свого патріотичного обов`язку, і, хоча й не закінчував Дипломатичну Академію, як пані О.Білозір, всіх чемно попрохав зачекати, а запросив першою на розмову пані Ольгу Метревелі - керівника грузинської делегації, яка привезла в Україну, в зв`язку з роком цієї країни на наших теренах, аж 54 кращих юних танцівників Сакартвело. З великими труднощами були віднайдені кошти в цій, поки що не надто багатій, але ДУЖЕ дружній нам країні (для довідки: квиток на літак Тбілісі - Київ в один кінець коштує 189 доларів США). Та добиралися не лише літаками, а й трьома автобусами через Росію.

- Зазвичай, - розказувала пані О.Метревелі, - подорож триває менше доби, а ми добиралися аж три! Бо над нами відверто знущалися російські прикордонники й митники, незважаючи на те, що перед ними - діти. І ось перетнули, нарешті, український кордон і думали, що терор зостався позаду. Але ж ні - перед нами постала фігура вашого міністра культури, яка категорично відмовила нам в будь-якому сприянні, нагадавши, що в плані її відомства знаменитий на всю Європу ансамбль "Імеді" ("Надія") не значиться.

Слухаючи гостю, подумав, що пані міністерша, певне, через власне чиновницьке невігластво не знає, що плани на наступний рік складаються в середині попереднього. Отож - ще за Кучми. То який Рік Грузії міг би привидітися ще Табачнику й Медведчуку, коли лише після інавгурації В.Ющенка і ролі Михайла Саакашвілі в нашій революції в лютому зародилася ідея обопільно провести в найближчі два роки (там і там) культурно-мистецькі та інші заходи?! Про які кошториси й матеріальне забезпечення можна варнякати, коли ще перед третім туром президентських виборів ми не знали, чи злетить так високо не лише В.Ющенко, а й сама головна кума країни на пост міністра етики й естетики!

Більше того, дізнався, що після блискучих концертів, на яких, до речі, сам побував, які все-таки організували діткам, в першу чергу, громадські організації - Всеукраїнське жіноче товариство імені О.Теліги під проводом колишньої молодоукраїнки Ольги Кобець, Музею книги Києво-Печерської Лаври, Посольства Грузії та особливо - пана Григола Катамадзе, інших, грузинські дітки зібралися до Криму. А там мав пройти міжнародний дитячий фольклорний фестиваль за участю ще семи держав. І не де-небудь, а в самому Артеку, де щойно побували на ювілейних урочистостях не лише наші обоє згаданих президентів - пани Віктор і Міхо, а й Адамкус і Кваснєвський. Пані міністерша, кажуть, проти таких дитячих забавок...

Наслухавшись грузинки, чемно провів її і думав, заспокоюсь в розмовах з іншими світилами мистецтва й всілякої Мельпомени. Де там?! Якщо щодо грузинів у Міністерства є виправдання, що нема їх у бюджеті на цей рік, то з ходатаями від двох Міжнародних конкурсів вокалістів - "Море друзів" у Ялті та естрадних виконавців української пісні імені Володимира Івасюка справа була зовсім протилежною. З 1993 року існує конкурс на Буковині і щороку "штампує" зірок першої величини національної естради, які потім перемагають і на "Слов`янському базарі" у Вітебську - Таїсія Повалій, Олександр Пономарьов, Марина Одольська, Наталка Могилевська, Денис Барканов, а ще - іноземні виконавці. Нелі Чобану після перемоги в Чернівцях прокинулася заслуженою артисткою Молдови, а Іра Дорофеєва - взагалі нині народна артистка Білорусі й так само - лауреат у Вітебську. Там же стала лауреаткою й Тамара Гігачеладзе з Грузії. Та цього року всі учасники прибули на конкурс, а гроші, які закладені в щорічний кошторис ще торік, до Чернівців на ту мить не надійшли. Все робилося в борг, бо в столиці Буковини є мер Микола Федорук, який посприяв і повірив на слово. А ось нині в Ялті...

Не щастить нині в Ялті, найбільше, тим же грузинам у їхній Рік в Україні. Аж шестеро чоловік прибуває 19 вересня в Ялту разом з іще понад двома десятками конкурсантів та майже двома сотнями колишніх лауреатів, народних і заслужених артистів, а ще - два цілих вагони журналістів, продюсерів, операторів та інших дуже потрібних національному вокалу людей. Окрім представників ще шести зарубіжних держав - учасників конкурсу, і знову ж - іноземних журналістів, композиторів, членів жюрі, серед яких аж два члени ФІДОФ - найвищої світової організації цієї категорії естрадних вокалістів, це як ООН в світовому масштабі... Ющенко і Міхо цілуються й декларують, а головна кума на ту джигитівку глибоко начхала, як і на весь шашлично-борщовий рік у нашій країні та закіндзмараулений з чачею наступний - у Тбілісі...

І ні копійки не перерахувала на потрібні рахунки за готелі, зали, сцени, освітлення, перше, друге й третє на обід, на компот і каву, хоча би, на сніданок й вечерю... Але вже тут пані Білозір не зможе вибрикнути, бо кошторис цих двох обов`язкових державних заходів складається щорічно, про що авторитетно можуть засвідчити її поважні попередники в кріслі міністра - панове Юрій Богуцький, Іван Дзюба та багато-багато інших - з 1996 року!

...Втомившись від валу попсової інформації, думав, заспокоюсь з кіношниками. Але один заслужений кінорежисер, якого всі знають по його крутих фільмах з пальбою по вальдшнепах і гонках не лише по горизонталі, єхидненько підсунув мені наказ по Міністерству культури і мистецтв України N 467 від 8.072005 р. "Про створення Державного господарського об`єднання "Концерн "Компанія "Довженко-Фільм". Від одного лише перейменування колись славетної на весь світ фабрики шедеврів того ж О.Довженка, С.Параджанова й І.Миколайчука ледь не знудило. Але втримався і, лише кинувши оком в той циркуляр з перлами типу: "забезпечити своєчасне подання квартальної і річної бухгалтерсько-фінансової звітності", "розмістити ДГО "Компанія "Довженко-Фільм" за адресою місто Київ, проспект Перемоги, 44", попрощався з кіношником і поговорив з театралами з Російської драми імені Лесі Українки. Кажуть, якщо треба було лише усунути одного головного режисера, то чому ця тендітненька пані, ще й з дипломом дипломата, й тут повелася як слон у лавці з посудом?! Чи не доречне тут перефразування відомого прислів`я, мовляв, застав міністра кадри зміцнювати, то вона й справді в Феофанію потрапить. Ще й ми з нею головного болю наберемося.

Я ж хотів їм усім - вокалістам і професорам, кіношникам і театралам, грузинам і українцям - відповісти улюбленою приказкою мого рідного кума - відомого львівського фотомайстра Володимира Дубаса, який часто після революції почав повторювати: "Не буде із хама пана". Але стримався, бо ж я, хоч і не закінчував Дипломатичної Академії, але все-таки з повагою ставлюся навіть до таких чиновників. Тим паче - чарівних жінок.

Але промовчавши, згадав грузинів, болгар, білорусів, молдован, румунів, які вже прибули і ще прибувають днями в Крим, де їм уготована не надто українська гостинність. І замучених не лише російськими вояками діток, упосліджених вітчизняних артистів... Та й задумався, чи не пора вже знову збирати помаранчеві прапори й шаліки, лаштувати намети й мангали, захоплювати перші поверхи столичної мерії, Українського дому і Будинку профспілок?! Чи не варто вже безробітного, але талановитого організатора Сашка Зінченка, який, до речі, в кучмівські роки завжди був з вокалістами на конкурсі в Чернівцях (як, до речі, й старша донька Президента), чи не потрібно просити його очолити "Пору" і з самого початку розгортати нову революцію під назвою "МАЙДАН-ІІ"?!

Аби нарешті вичистити до решти всіх цих перефарбованих у джус кумів, які на хвилі першої національної революції здійнялися на наші шиї, ще й нагло на наші груди ноги спустили?!