Нотатки на повітряних кульках після Дня Незалежності

Максим МИХАЙЛЕНКО,

"2000" (02-08.09.2005),

02.09.05

Цього серпневого дня українці, досі збурені минулорічною боротьбою (адже новини тримають нас у тонусі!), хотіли почути від Віктора Ющенка принаймні те, що війна скінчилася. Що, втамувавши свою спрагу до помсти, «помаранчева команда» нарешті повернеться обличчям до реальних проблем країни. Натомість Президент пообіцяв наступну хвилю кадрових змін і пригрозив тим, хто «пересидів» попередню. Відтак Віктор Ющенко не допускає, що люди, яких призначив на посади він особисто та його «побратими», можуть бути непрофесійними (про що давно пишуть закордонні преса та експерти) чи займатися переділом власності та самозбагаченням. Отже, миру та спокою, а відповідно й процвітання на чотирнадцятому році незалежності Україні не бачити. Сумно.

Дев'ять десятих українських громадян віддали свої голоси за незалежність чотирнадцять років тому. Ті, хто народився тоді, сьогодні вже підлітки. Так само і наша держава. Не дивно, що промову Віктора Ющенка як подію державного значення дивилися мільйони. Ми не будемо зупинятися на деталях президентського спічу. Цю статтю присвячено словам, які багатьом хотілося почути від Президента, але він оминув їх. Це не критика, адже дехто вважає, що критикувати політику сучасної влади немає сенсу. Проблема якраз у тому, що за незалежність голосували дев'ять десятих, але Президент звертався лише до тих, хто підтримав саме його менш ніж рік тому.

Вразило також і те, що у своїй промові колись відвертий Ющенко вдався до викрутасів. Наприклад, кризове падіння чи не всіх економічних показників, повну поразку в залученні інвестицій, відлякування вітчизняного капіталу Президент назвав «макроекономічною культурою» уряду. Не висловив Віктор Андрійович принаймні співчуття співгромадянам, які потерпають від щомісячних галузевих криз та раптового подорожчання життя. Не попередив він своїх прихильників і про ймовірне кількаразове підвищення мало не всіх тарифів восени. Звичайно, можливо ті, хто складав для Президента цю промову, живуть не разом з нами в Україні, а в якомусь спеціальному заповіднику для учасників революції, подібному до розподільників харчів колишнього КПРС.

До речі, про антураж і промову, яка вочевидь була його складовою. До честі опонентів нинішньої влади, вони не прийшли організовано привітати Віктора Андрійовича на Майдан. Хоча їх би напевно не пустили, так само як громадян під червоно-чорним прапором, до яких автор ставиться без люб'язності, але згадує лише тому, що над головною площею держави у День Незалежності майоріли... лише прапори партії Віктора Ющенка. Таке вперше в історії незалежної держави. Тому було дивно слухати ображену дівчину з «5-го каналу», репортерку з Севастополя, яка (не запитавши демонстрантів, чого вони хочуть) звинувачувала тих, хто тримав інші партійні прапори, ба навіть інших держав, у тому, що вони не хочуть «святкувати наше свято». Якщо організатори торжеств у Києві допускали б лише державний прапор на Майдані — зауваження севастопольців були б справедливими. Це в нашій історії теж уперше — така глибина суспільного розколу. Та якщо Президент подає приклад? Скільки б поваги заробив Віктор Ющенко, який величезний крок до примирення зробив би він, якби заборонив на День Незалежності ставати під будь-який інших прапор, окрім державного жовто-блакитного, під яким суверенітет за останні сто років здобуто вдруге і, будемо сподіватись, — назавжди!

Перед появою Віктора Ющенка на Майдані один з керманичів державного Першого каналу Андрій Шевченко похвалявся, що четвертий Президент України проголошує промови експромтом, ніби підкреслюючи цей факт на тлі попередників Ющенка. Але несподівано Віктор Андрійович постав на трибуні, перебираючи папери і загалом виглядаючи так, ніби бачить цю промову вперше. Особливо вразило, що у деяких епізодах Президент робив відверті помилки, наприклад, сказав замість «держава» — «державня». Це дрібничка, але від цього манера глави держави не стає менш образливою. Не відшліфованою була й поведінка розпорядника свята, який безуспішно і нечемно намагався забрати Президента з трибуни після промови.

До честі попереднього президента, він ніколи не організовував групи прихильників, які б скандували «Кучма! Кучма!» при появі свого лідера. Адже це національне свято, а не партійний мітинг чи особистий день народження. Втім, усе це має досить просте пояснення.

Минулого року автору було приємно слухати лідерів нашої держави — статистика, яку вони оприлюднювали, відчувалася на вулиці. Про нашу країну писали, як про «тигра Євразії», реформи і стабільність нарешті приносили плоди. Усі проблеми, що залишалися, розв'язувалися в той чи інший термін. Нас не закликали «потерпіти», не переконували у правильності обраного шляху чи власних чеснотах. Це було непотрібно. Кількість бідних перестала збільшуватись вже у 2000-му, а у 2003—2004 рр. суттєво зменшилась. Серйозні інвестори вперше зацікавилися нашою країною, державою крокувала модернізація.

У День Незалежності четвертому Президенту не було чим хвалитися, окрім, звісно, помаранчевої революції та масової у найкращих традиціях СРСР 30-х років чистки від професіоналів. Напевно, саме арешт Євгена Кушнарьова за те, що він збудував дві станції метро, був подарунком Ющенку від його улюбленого міністра внутрішніх справ, від недавнього інтерв'ю якого будь-який європеєць пережив би сильний шок. Більше хвалитися нічим. Свободою слова, яка розбивається об скелю свідомого ігнорування? Демократією, за якої Президент дозволяє собі підписувати авторитарний закон про вибори, а через тиждень висловлює бажання змінити цей закон у бік погіршення? Правами людини, з яких чомусь викреслили права навчатись рідною мовою, отримувати вчасно і повністю заробітну плату, мати інші політичні погляди, не вислуховувати образи на адресу власної конфесії, на юридичний захист та справедливий суд?

Жодним словом не згадав В.Ющенко людину, якій Україна завдячує безкровним здобуттям незалежності (на відміну від країн Балтії, Грузії чи Росії) — першого президента Леоніда Кравчука. Десять років поспіль це було певною традицією святкування, але не 24 серпня 2005 року. Взагалі Ющенко чомусь мало згадував у своїй промові про звитяги наших пращурів. Невже вісім місяців економічного застою, правового нігілізму та дипломатичних поразок — це і вся наша історія? Невже ми маємо пожертвувати власним Днем Незалежності та нашою національною й політичною свідомістю, ба навіть нашими уявленнями про те, як в Україні організувати церковне життя — на догоду возвеличенню четвертого Президента України, який чи не всю свою політичну кар'єру стверджував, що він та його команда будуть просто менеджерами, яких найняв народ?

Наступного року глава держави знову вирушить на майдан Незалежності аби поздоровити співгромадян із ювілеєм здобуття українцями свободи і власної державності. Сподіваємось, що літом 2006 р. Президент зосередиться на своїх обов'язках, а виконавчу владу формуватиме та контролюватиме парламентська більшість, як у цивілізованій Європі. Ми вже не будемо «помаранчовіти» за нашу владу, яку вважатимуть своєю усі етнічні групи української політичної нації, вірні усіх конфесій, прихильники різних політичних поглядів, молоді й літні, бідні та багаті. Згадаємо пафос голлівудської стрічки, в якій американський президент перед лицем глобальної небезпеки вийшов до народу і закінчив єднальну промову вигуком: «Сьогодні — наш день незалежності!»

Будемо надіятись, що внаслідок неминучих політичних змін та поширення (хоче цього наша влада чи ні) саме демократії — зміниться під її впливом і діючий Президент. І його нинішні опоненти вирушать разом із ним на Майдан, замість того, аби запускати кульки із невиконаними обіцянками та ракету з портретами його найменш професійних підлеглих біля пам'ятника Михайлу Грушевському. Адже тоді всі ми будемо щиро радіти та святкувати наш День Незалежності, а не писати нотатки на повітряних кульках, що їх підхоплює вітер марних сподівань.