Фальшиві ідоли

І.БОКИЙ, народний депутат України,

Сільські вісті,

07.04.05

Торік у Верховній Раді України обговорювалося питання про відзначення 100-річчя від дня народження Дем’яна Коротченка. Його внесли до порядку денного за пропозицією фракції комуністів. Обговорення було бурхливим. Автори проекту постанови називали Коротченка видатним державним діячем. Ніби посада голови Ради Міністрів чи голови Президії Верховної Ради автоматично робить когось видатним. Дехто з депутатів нагадав, що Коротченко був активним учасником сталінських репресій, але комуністи нападали на таких з люттю, наче перед ними був класовий ворог.

А я згадав, як Коротченко на відомому засіданні політбюро ЦК, де мого колегу — письменника і журналіста Степана Колесника виключали з партії за правду про недолугу меліорацію, яку він оприлюднив у проблемному нарисі «Верблюд і капуста» в «Радянській Україні» — тодішньому офіціозі ЦК КПУ. Це було на заході хрущовської епохи, яка в суспільній свідомості відклалася як епоха відлиги. Дем’ян Сергійович, однак, мабуть, ніякої відлиги не відчував, бо запитав Степана Павловича те, що вже ніхто ні в кого не запитував: з ким ти у змові? Аж Петро Шелест здригнувся, напевно, відчувши потворний подих сталінщини. Однак «видатний державний діяч» наполягав: зізнайся, мовляв, писако, ти з ким змовився? Шелест змушений був поправляти декоративного «президента», але те запитання надовго застряло в пам’яті всіх, хто був на сумнозвісному засіданні верховного республіканського ареопагу. Долю Степана Колесника, нинішнього авторитетного нарисовця «Сільських вістей», єдиного в колективі лауреата Шевченківської премії, було надовго зламано. Ламати долі людей Коротченкові і таким, як він, було — як з гори котитись.

Пам’ятаю, найбільше на сесійному засіданні противилася згадці про участь Дем’яна в репресіях його землячка. Противилася щиро, переконано. Молода колега, звісно, могла багато чого не знати, захищаючи земляка з багатою біографією. Але в тій біографії є такі часові відрізки, про які треба пам’ятати, віншуючи когось видатними чи навіть відомими. Однією з ганебних сторінок Коротченкового життя є період 1937-1938 років, коли він працював першим секретарем Західного (Смоленського) обкому ВКП(б). Архівні документи зберегли чимало свідчень, як він, втілюючи політику Сталіна, шукав «ворогів народу» і відправляв їх розчерком пера на той світ. Ось один з таких фактів. В Андріївському районі Коротченко організував показовий суд над «шкідниками, які орудували в сільському господарстві». Вважаючи цей суд особливо важливим, доповів про нього Сталіну. І «вождь усіх народів» 27 серпня 1937 року шле вірному Дем’янові телеграму: «Раджу засудити шкідників Андріївського району до розстрілу, а про розстріл опублікувати в місцевій пресі».

Старання Коротченка на ниві репресій було помічено, і Сталін посилає його керувати спочатку Дніпропетровською областю, а потім він став головою уряду Української РСР. І тут є достатньо документів про його участь у репресіях. Хоча, що абсолютно «логічно» в умовах політичного божевілля часів сталінщини, і його самого ледь не поглинула машина репресій як... керівника агентури, що нібито працювала (не смійтеся!) на Румунію. Врятував його від розправи Сталін. Свій свого познаша...

Чи були в Коротченка якісь заслуги перед Україною? Треба думати, він не тільки боровся з міфічними «ворогами народу», щось же корисне теж робив. В роки війни керував партизанським рухом в Україні. Влада дала йому Героя, багато орденів. Тільки чи варто проголошувати таких, як Дем’ян Коротченко, видатними? Навіть убивство однієї людини ставить винного в смерті невинного поза когортою достойників, а що ж говорити про тих, на чиїх руках кров десятків, сотень, тисяч репресованих ні за що?

Щоразу, коли проїжджаю повз пам’ятник Коротченкові на київському проспекті Перемоги, думаю: кому ж це пам’ятник, якій людині? А може — пам’ятник чому? Пам’ятник минулому, від якого не відректися, але яке таке неоднозначне і сумне? Так, мої старші земляки відходять і вже мало хто пам’ятає, як матюкав Коротченко з літака на переправі через Сулу біля історичного Жовнина районних керівників за погану організацію переправи, і той мат слухали жінки, старики, діти. Далеко не всі знають про «подвиги» Дем’яна на ниві репресій, але історія знає, а значить, має знати і народна пам’ять. Тоді для чого їй нав’язувати міфи про якісь історичні заслуги таких, як Коротченко, для чого годувати брехнею, для чого витворювати фальшиві зразки, нібито гідні наслідування? Одведи й заступи наслідувати таких, як Дем’ян! А комусь же він зоря провідна. В чому?!

Від середини п’ятдесятих років минулого століття майже сорок літ підносили до небес Павла Петровича Постишева. За що? То за піонерську ялинку, то як друга дітей, то просто як видатного партійного і державного діяча. А цей «видатний друг дітей» був головнокомандувачем українського Голодомору 1933 року! Письменник Дмитро Косарик, котрий розповів мені про це ще в середині шістдесятих років, згадував, як він зустрічав разом з Петровським і Косіором сталінського посланця на вокзалі в Харкові і його першу знамениту фразу, виголошену як реакцію на вітальний лозунг українською мовою: «Мы покончим с этой украинизацией!» І покінчив — голодом з народом, словом послав кулю в скроню Хвильовому і Скрипнику з їхніх же рук, потім — Любченкові, а разом зі своєю дружиною Постоловською здійснив справжній погром української культури, підірвавши Михайлівський Золотоверхий і тисячі храмів по всій Україні, заславши на Соловки і Колиму цвіт українського слова. На зорі перебудови преса зі співчуттям писала, як чекісти ганяли по столу голу Постоловську, але тоді ніхто не пожалів жодного з тих, кого вона послала на смерть, кого її чоловік забрав у дітей і батьків, ніхто не сказав ні слова про те, що той розгул смерті покликав на українську землю вірний сталінський сатрап Постишев. Видатний, полум’яний і ще там який, як величали його в ювілейних публікаціях. Так, він теж жертва, але жертва того молоха, який сам і покликав до життя. Тоді логічно запитати: а за що ж почесті? Краще віддати ті почесті загиблим від рук таких, як Постишев чи Коротченко.

Потяг до почестей у тих, хто при владі, патологічний і не залежить від ідеології і суспільного ладу. Згадаймо, як Сталін у розпал репресій підносив улюбленого свого наркома Єжова. Нікчемне створіння з гомосексуальною орієнтацією сміялося до людей з портретів, а в себе у столі зберігало загорнуті в папір кулі з написами «Зінов’єв», «Каменєв», «Смирнов», які йому витягали з тіл розстріляних як «історичні сувеніри». І це створіння написало листа в ЦК, в союзний і республіканський уряди з пропозицією перейменувати Москву в Сталінодар. Знало, як догодити. Його теж розстріляли, але хіба це урівнює його з мільйонами його жертв?

Фальшива ідолізація набирала потворних форм. Іменами вождів за життя називали міста, села, вулиці. Іноді це не проходило. Сталін не дав назвати Челябінськ Кагановичградом, зате скільки з’явилось на карті міст, названих його ім’ям! Малограмотних вождів підносили на найвищі державні посади. Зінов’єв, не маючи вищої освіти, після всіх вигнань став ректором Казанського університету, який закінчив Ленін. Комедія? Не дуже.

А хіба зараз не творимо ідолів? Немає слів, перемога нинішнього нашого Президента більш ніж переконлива, але коли я чую багатоголосе горлання його імені на майданах чи в залах, запитую себе: що все це означає? Коли чую про висунення його на Нобелівську премію миру, відчуваю незручність: солідні люди, ректори вузів впадають у незрозумілий ажіотаж. Ну, хай закордонні сенатори щось там політикують, а нам це навіщо? Авторитету від цього не прибуде нікому. Та й курчат по осені лічать. Аванси — вони і є аванси, тільки для чого ця істерика навколо високої посади? Віддавати на початку те, що належить віддавати за результатом, за фактом, — звідки це? Чи не з минулого, яке не встигло з нами попрощатися?

Пам’ятаєте, в 1999 році Березовський переконував нас: Кучма — від Бога. Всі знали, що — не від Бога, а від диявола, але дали себе обдурити. Минуле нас не вчить, ми звикли поклонятися, не задумуючись, забуваючи народну мудрість: пошли дурного Богу молитися, то він і лоб розіб’є. Звісно, ми не дурні, але чи достатньо розумні, аби не піддаватися масовому психозу, у якому тонуть і добрі наміри, і надії, і віра? Ідоли рано чи пізно падають. Непадаючою має бути тільки наша з вами тверезість і віра в себе. Все решта минає, як сон, а жити в сні не випадає. Жити краще в реальному житті, не блукаючи поміж видатних і відомих, як у лісі з трьох сосен. Їй-Богу, ми з вами гідні більшої поваги до себе, аніж усі, кого нам виставляють за взірці, бо самі можемо бути для себе взірцями, якщо більше покладатимемося на свій розум і досвід, а не на ідолів, яким нас закликають поклонятися.