Недо-Демократія
Л.Кравчук,
Українська газета (06-12.04.05),
06.04.05
Чи можна "жити за законом" і постійно його порушувати?
Мені боляче через те, що я в черговий раз, судячи з усього, помилився. Мені боляче, що я знову повірив словам, хоча минулі справи і вчинки цих людей часто свідчили про те, що вони ще не доросли до справжніх європейських цінностей. Мені боляче тому, що сьогодні Україна одержала дійсно великий шанс вийти на абсолютно інший рівень відносин держава - громадянин і поки не хоче цей шанс використовувати.
Добре знаю, що таке неправова держава. Це коли рішення приймаються на користь сторони, за якою стоять або зв`язки у великих кабінетах, або великі гроші. Це коли в країні процвітає кричуща майнова нерівність. Це коли перед законом не всі рівні. Ми прожили у такій країні більше десяти років. Прожили важко, щодня б`ючись за свої права і намагаючись врятуватися від свавілля. Ми поволі дозрівали до демократичних традицій. Але це була об`єктивність — хіба ми сподівалися, що молода українська держава, яка утворилася на уламках СРСР, відразу стане чесною і цивілізованою? Ні. Ми вчилися демократії. Держава вчилася демократії. Влада вчилася демократії. Не все вийшло. У влади, у суспільства. Але я завжди думав, що вже незабаром ми станемо жити у сучаснішій державі, де є соціальна, політична, правова справедливість. Якісь зародки цієї справедливості у нас з`являлися, але майже одразу вони підминалися під себе державою. У нас і справді не було свободи слова. Про це навіть нічого говорити. Колишня держава регулярно втручалася в роботу журналістів і буквально примушувала їх "правильно писати". У нас часто не дотримувалися права людини. У судах, у виконавчих органах влади. Проста людина, і ми маємо це визнавати, завжди була в Україні безправною. І не треба плутати красиві декларації, якими впивався уряд, з реальністю. Я не хочу сказати, що тільки зараз все це зрозумів. Ні, швидше я дуже жалкую про вчорашній день. Про те, що не дуже жорстко критикував минулу владу, не дуже жорстко і настирливо вимагав від неї демократичнішої, цивілізованішої поведінки. Хоча і розумів, до чого може призвести вседозволеність. На жаль, за наївністю я списував цю незрілу поведінку влади на проблеми росту і... мовчав. А зараз, уже після того, як нова влада починає повторювати помилки старої влади, я розумію, що саме вчора ми втратили шанс, тому що не виховали свою владу. Не наставили її на правильний шлях. Сьогоднішні — майже діти вчорашніх. Принаймні, поки — така сама захопленість розподілом посад, така сама гра у великих і маленьких начальників, така сама спроба сховатися від критики. Ось вона — моя гірка правда. Можливо, якби я робив колишній владі публічні зауваження, інші робили б зауваження, ми б не зіштовхнулися з тим, що система — навіть після подій кінця минулого року — все ще потребує серйозної корекції. Тільки Соціалістична партія України і КПУ всі ці роки серйозно аналізували прорахунки старої влади, коментували їх і намагалися вплинути на владу. Але цього було замало. Тому що інші мовчали. Моя партія — СДПУ(О) — теж мовчала або (що ще гірше) вдавала, що у нас усе добре. Що у нас немає серйозних провалів. Що на самому верху приймаються тільки правильні рішення. Нам явно не вистачало мужності і принциповості. А може, ми просто не звикли жити в атмосфері критичного діалогу влади і суспільства? Може, ми не звикли обговорювати свої проблеми і поправляти людину (хай він і президент) якщо вона була не права? Красномовний штрих того часу. Коли країна відзначала 14-річчя своєї незалежності, тодішній президент Леонід Кучма святкував... тільки десятиліття цієї самої незалежності. Він забув про чотири роки. А про свою десятирічку розказував тільки в рожевих тонах. Але ж всі ми знали про численні проблеми, які накопичилися у внутрішній і зовнішній політиці. Знову промовчали. Саме те мовчання повернулося до нас бумерангом. Система не змінюється самостійно — вона змінюється тільки під тиском з боку суспільства, з боку відповідальних політиків.
Надії і розчарування
Команда Віктора Ющенка прийшла до влади на хвилі могутньої критики засад минулої держави. Критика часто була виправданою і корисною, оскільки не дозволяла державі Леоніда Кучми перетворитися на кровожерного павука, який десятками, сотнями, тисячами знищує власних громадян заради досягнення міфічного "суспільного раю". Нова команда передусім чесним світом заявила, що буде неухильно і обов`язково дотримуватися демократичних норм і правил гуртожитку, що не пригнічуватиме і не знищуватиме тих, хто не згоден з владою або тих, хто в минулому і зараз є її опонентом. Різні точки зору — це аксіома демократичних суспільств. Нова влада обіцяла неухильне дотримання всіх прав і свобод. І наші люди повірили цим обіцянкам, бо втомилися жити у державі, яка постійно воює проти них. Адже в Україні майже десять років тривала неоголошена громадянська війна — з одного боку боролася влада, наділена майже царськими повноваженнями, за якою стояли всесильні силові структури і необ`єктивні суди. По інший бік барикад знаходилася проста людина — беззбройна, безправна, самотня. Давид проти Голіафа. Велетень проти карлика. Парадокс у тому, що наша людина, незважаючи на нерівні можливості, часто перемагала державу і тому не дозволила їй перетворитися на тоталітарного монстра.
Зізнаюся відверто в тому, що я ніколи не був на Майдані. Вважайте це оманою, помилкою, але я вважав, що політичні суперечки, якими б напруженими вони не були, потрібно вирішувати не через Майдан. А лише за столом переговорів. Хоча визнаю, що мій народ виявився вищим навіть за ті радужні надії, які я відчував, дивлячись на дозрівання України. 1 тому я ніколи не засуджував людей, які вийшли на Майдан — це був сміливий вибір сміливих людей. Вийти на вулиці, коли ще нічого не зрозуміло. Коли стара влада все ще контролює силові підрозділи. Мені здалося, що Україна набагато сильніша, справедливіша, чистіша, ніж можна було подумати, оцінюючи її правителів. І я зрозумів головне: наш народ остаточно відмовився від похмурого минулого і вибрав цивілізований, демократичний шлях свого розвитку. І цей народ вимагав нової влади, яку йому вже не міг забезпечити старий режим. Я зрозумів, що справа не в конкретних прізвищах, усе набагато складніше: Україна відмовилася мати таких правителів, які були у неї до листопада 2004 року. Суспільство переросло своїх правителів і чекало на прихід нової влади. Ті, хто йшов на зміну Леоніду Кучмі, гостро відчувши суспільні настрої, оголосили своєю базовою цінністю "життя за законом, єдиним для всіх". І це мені здалося особливо важливим — незалежно від того, яку посаду у виконавчій владі ти займаєш і скільки грошей у тебе на рахунку, ти маєш такі ж права, як простий шкільний вчитель. Не більше і не менше. Така базова цінність мені дуже подобається, і в перші дні нової влади я вирішив для себе, що ніколи не заважатиму президенту Ющенку будувати в Україні справжню правову державу. Навіть більше — я вирішив допомагати президенту в цій непростій справі у міру своїх сил і можливостей. Адже потрібно було не тільки поміняти вищих урядовців. Потрібно переконати своїх громадян у тому, що сьогодні не треба більше боятися суддів, прокурорів, керівників районних адміністрацій і не треба носити їм хабара. Потрібно переконати у тому, що якщо ти — чесний громадянин, то ніхто і ніколи не переслідуватиме тебе тільки за те, що ти володієш якимсь виробничим або спортивним активом, який сподобався... комусь із найближчого оточення президента. Але я жорстоко розчарувався. Удруге в житті я зрозумів, що наше суспільство набагато випередило своїх правителів, і останні цього не зрозуміли. Вперше гірке розчарування я відчув у далекому 1994 році і зовсім не тому, що погодився на дострокові президентські вибори і програв їх. Навпаки, я подумав, що це добре, що, може, народ вибрав собі прогресивнішого правителя. Мені тоді наївно здавалося, що другий президент підсилить демократію, зробить права людини державним пріоритетом. Але, на жаль, він зайнявся зведенням рахунків з колишньою командою, а трохи пізніше його оточення і зовсім загрузло в корисливих проектах, переділах власності. Україна заснула аж на десять років. Потім було могутнє і яскраве пробудження. Але що ж я бачу сьогодні? Точнісінько те саме, що я, вже відставний політик, спостерігав у далекому 1994 році. Я бачу великий, радісний підйом народу, його бажання подолати будь-які перешкоди та увійти в сім`ю цивілізованих народів. Але бачу я також ненависть і злість в очах деяких нових урядовців. Бачу їхнє бажання "бити смертним боєм" своїх попередників. Бачу неприборкане бажання вилучити чуже добро і заповнити їм свої особисті засіки. Бачу і розумію, що оточення нового президента зовсім не відповідає тим очікуванням, які панують у суспільстві.
Соратники Віктора Ющенка дуже часто страждають від незламного на нашій землі "комплексу комісарства". Вони намагаються вирішувати насущні проблеми, керуючись не стільки експертним аналізом, скільки особистими смаковими потребами. Але хіба вони є фахівцями у всіх галузях людського життя? Часто соратники президента підміняють державні інтереси своїми корисливими потребами. І навіть не завжди встигають замаскувати цю користь. Але оскільки сьогодні (і завжди!) влада володіє інформаційними пріоритетами, а суспільна думка все ще перебуває у піднесеному помаранчевому стані, ніхто не хоче помічати того, у яку прірву ми знову скочуємось.
Аніскільки не хочу сказати, що ми обов`язково прийдемо до такого самого суспільства, до такого самого суспільного страху, який супроводжував майже весь термін правління Леоніда Кучми. Але деякі дії властей дуже насторожують. Призначення ряду міністрів і губернаторів виявилося настільки непрозорим, що викликало конфлікти навіть у найближчому оточенні президента. Я не хочу поки говорити про компетентність міністрів і інших призначенців. Для мене куди важливіший той факт, що якщо президент, який має сьогодні запаморочливий кредит довіри, розміняє його на роздачу слонів своєму не завжди стриманому і професійному оточенню, то завтра час і можливості для перетворення країни будуть втрачені, а політичний і економічний простір знову засне.
У чому я бачу головну проблему сьогоднішнього дня? Перше: у непрозорості призначень на ключові посади. Було обіцяно, наприклад, конкурсне заміщення посад у міністерствах і природних монополіях. А що ми одержали на виході? Таку саму протекціоністську практику, яка існувала і раніше. Друга проблема полягає в появі цілого ряду указів, які серйозно змінюють конфігурацію влади на користь окремих урядовців із найближчого президентського оточення. Перш за все, йдеться про укази, якими істотно розширюються повноваження Петра Порошенка і Олександра Зінченка. На мій погляд, це серйозно порушує баланс між гілками влади і затримує на невизначений час назрілу політичну реформу. У Конституції не прописано, приміром, існування такого "органу влади", як Адміністрація чи Секретаріат президента. Чому? Тому, що це не орган влади, а всього-на-всього технічний апарат. Проте і вчора, і сьогодні Адміністрація або Секретаріат претендує на особливий статус. Про нові функції секретаря РНБО сьогодні знають уже всі — за новою концепцією Петро Порошенко може особисто контролювати роботу... уряду. Це непорядок. Або навіть хаос. Вважаю, що якщо в нас у країні існує незалежний суд — як один з базових елементів демократичної системи, який дозволяє тримати під контролем виконавчу владу — то він, безумовно, повинен відмінити незаконні укази і відновити конституційну чистоту влади. Інакше нова влада знову скотиться до горезвісної вседозволеності і безконтрольності. Ще раз хочу нагадати, що будь-яка посада в державному управлінні — це не подарунок за вірність і особисту відданість, це пряма і постійна відповідальність перед простими людьми. Це наполеглива праця на благо своєї країни.
А зараз декілька слів про моральний фон всього того, що сьогодні відбувається в країні. Залишимо осторонь численні і лякаючі факти підлабузництва перед президентом і згадаємо тільки найкричущі моральні катастрофи. Наприклад, я не проти участі в Міжнародному конкурсі "Євробачення-2005" хлоп`ят з групи "Гринджоли", але я хотів би, щоб процес відбору учасників проходив прозоріше і відповідально. Можна погодитися з тим, що конкурс починався в одних соціально-політичних умовах, а закінчувався в інших. Але хіба це дає право на обман? Якщо хочете, щоб брали участь "Гринджоли" і тільки, тоді потрібно просто публічно про це сказати. Суспільство зрозуміє. Я взагалі хочу сказати, що наше суспільство вже дозріло для того, щоб з ним відверто, чесно, довірливо розмовляти, а не зухвало обманювати. І в цьому випадку організаторам не треба було проводити якихось імітацій "телефонного голосування" з явними фальсифікаціями. Чому нова влада все ще надає перевагу використанню брехні в своєму діалозі з суспільством? І чому президент Ющенко не хоче помічати брехні в словах його соратників, призначених на високі посади?
Київське "Динамо" і все, що відбувається довкола цього легендарного клубу — ось мій справжній сьогоднішній біль. Мій індикатор, який настирливо сповіщає мені — "нічого не змінилося". Я намагаюся позбутися цього нав`язливого дежа вю, але не виходить. Я хочу вірити в справедливість, у життя за законом, але мені не дають. Футбольний клуб, який був створений по крихтам, піднятий з руїн, який з бридкого каченяти перетворився на прекрасного лебедя на світових аренах, сьогодні демонстративно знищується. І все це відбувається тільки тому, що дехто з президентського оточення люто ненавидить братів Суркісів. Але хіба доля клубу-легенди повинна залежати від емоційної нестійкості окремих соратників президента? Навіщо творити зло, маскуючи його під добро? Навіщо публічно говорити про повернення у держвласність "Динамо", якщо цей клуб, нікому не потрібний на початку 90-х років, був піднятий із забуття ентузіастами, очищений від бруду і запущений у нове велике плавання? Без державних грошей. Без державної допомоги. Я знову закликаю до прозорості. Якщо у когось є великий зуб на Суркісів, то нехай цей хтось вийде і скаже, що я знищу все, що з ним пов`язане. Це буде жахливо, але чесно. І ніщо тоді не врятує "Динамо". Але хай цей хтось не ховається за спину російського бізнесмена-спекулянта Григоришина. Якщо хтось хоче задарма забрати успішний футбольний клуб, який на рівних змагається зі світовими грандами, нехай вийде на люди і скаже "Хочу!". Це буде некрасиво, але чесно. Всі дізнаються про ім`я справжнього автора всієї тієї ситуації, що склалася сьогодні навколо "Динамо". Досить брехати! Це було вчора. Навіщо нам потрібна брехня сьогодні? Навіщо розбещувати суддів, які подумали, що вони зможуть судити об`єктивно, але їх знову примушують приймати некоректні рішення? Навіщо обманювати суспільну думку, заявляючи вустами високопоставлених урядовців про те, що в клубі твориться незрозуміло що?
Я люблю свою Україну. Я люблю футбольний клуб "Динамо" (Київ), гордість моєї України. І тому битимуся за країну і її команду до останнього. Адже це битва і за моє життя у вільній країні. Це битва за ті цінності, заради яких ми свого часу пішли із страшної країни під назвою СРСР. І ось що я хочу ще сказати: навіть коли мої соратники відмовляться продовжувати боротьбу за київське "Динамо", навіть коли держава остаточно їх зламає, я все одно залишуся біля команди. Нехай наодинці. Нехай проти армії нечесних суддів і пустопорожніх балачок урядовців, але залишуся. Я готовий заплатити будь-яку ціну за можливість жити у демократичній країні. І ніхто не переконає мене в тому, що простій людині не можна перемогти державу, яка бреше.
Повернутися в минуле?
Кожний новий день, який віддаляє нас від часу правління Леоніда Кучми, я починаю з простого питання: чому ми знову вимушені розлучитися з тією солодкою надією, що при новому — третьому — президенті — в нашій країні пануватиме закон, а не чиїсь особисті інтереси? Чому ми знову повинні забути про те, що перед законом всі рівні, а суди ухвалюватимуть тільки чесні рішення? І доля "Динамо" (Київ) незмінно і жорстоко повертає мене до реальності — людина завжди буде слабкою істотою і мало кому вдається подолати спокусу використовувати силу проти своїх слабкіших опонентів. Силу державної репресивної машини. Спокуса вседозволеності ламає навіть найсильніших і найстійкіших людей.
Свого часу я обіймав найвищі посади у державі. Але після того, як я залишив ці посади, завжди спав спокійно. Тому що совість моя була чистою. Мені не потрібно було соромитися чогось, що мало місце у моїй кар`єрі. Помилки були. Але ж ми будували нову державу, ми будували незалежну Україну. З нуля, не маючи досвіду. Я був першим президентом цієї великої і красивої країни, і мені сьогодні нічого боятися, немає чого ховатися від її громадян. Ось чому я ходжу вулицями і не бачу агресії або злості по відношенню до мене. Я прагнув жити за законом, прагнув привчити нас всіх жити згідно із законом. Тоді, на зорі становлення незалежності і державності, це було непосильною працею. У наших людей накопичилося багато претензій, багато гніву, і цей гнів часто виходив назовні, викликаючи великі соціальні потрясіння. Але для мене завжди головним було прищепити людям любов до демократії. І до чого ж ми сьогодні прийшли? Під демократією, як і раніше, мається на увазі виняткове право вибраних. Пріоритет, привілеї у суспільстві мають тільки ті, хто найближче до президентського трону. Хіба варто було нам починати свій важкий очисний шлях на початку 90-х, щоб одержати сьогоднішню ситуацію? Хіба потрібні були всі ці великі потрясіння, щоб так і не зрозуміти, що таке демократія? І немов заноза в серце, німе питання: чому ж Віктор Ющенко, цей дійсно народний президент, заради якого мільйони громадян виходили на вулиці, не боячись репресій старої держави, наполегливо мовчить і навіть не намагається зупинити своїх знахабнілих соратників? Чому він не скаже нам, що країна і справді живе тепер за законом, і що у всіх рівні права? Мовчання, як я розумію, це майже згода з тим жахом, який провокують у суспільстві окремі президентські соратники. Чи все-таки президент контролює ситуацію?
Хочу дещо пояснити Віктору Андрійовичу. І це не стосується футбольного клубу "Динамо" (Київ). Це швидше питання з області "теорії влади". У нашій Конституції чітко записано, що президент не може будь-кому передавати свої повноваження. Але чим сьогодні є Рада з національної безпеки і оборони? Цей орган, якому всього тиждень при нових правителях, вже претендує на особливий статус і за своїми потенційними можливостями прирівнюється... до президента. Невже Віктор Ющенко готовий ділитися своєю публічною владою з тіньовим і непередбачуваним органом? Маючи пристойний досвід державного будівництва, хочу попередити нинішнього президента, що віддавати повноваження набагато легше, ніж ці повноваження забирати назад. Тим більше, якщо ти віддаєш повноваження тіньовому органу, який формально не несе ніякої відповідальності. У результаті такої необачності з`являється велика небезпека того, що буде породжений монстр, який обов`язково з`їсть справжню владу. Джин, випущений з пляшки, ніколи не погодиться добровільно повернутися назад. А спроби приручити цього джина неминуче призведуть до великих затяжних воєн. У нашій новітній історії вже були приклади того, як біля президента з`являвся могутній фаворит, наділений абсолютними повноваженнями. З цього нічого хорошого не виходило. Чому всі докори сьогодні дістаються тому ж Віктору Медведчуку? Тому що, будучи главою президентської адміністрації, він узяв на себе занадто багато. Медведчук захопився і в якийсь момент забув про те, що є всього-на-всього клерком. Президент Кучма в свою чергу потрапляв у залежність від Медведчука, що і призвело до перекосів і нестабільності всієї державної системи. А про період фаворитизму Дмитра Табачника і взагалі ходив анекдот, що це не Табачник працює в адміністрації Кучми, а Кучма працює в адміністрації Табачника. Чи потрібні Віктору Ющенку подібні перекоси? Не думаю. А тому вже сьогодні час сказати своє вагоме слово і зупинити вседозволеність, безконтрольність нових фаворитів. Пора вказати їм місце, яке вони повинні займати в якості найманих держслужбовців.
Біль і спустошеність — ось що сьогодні терзає мене. Адже я був щиро радий тому, що Україна перейшла в інший демократичний вимір, стала відкритою і європейською країною. Але мене жорстоко обманули. І тепер я повинен думати про те, як врятувати "Динамо" (Київ) у ситуації, коли закон знову не працює. Але я готовий потерпіти ще десять років. Я готовий боротися ще десять років. Україна варта цього. "Динамо" (Київ) вартий цього...