Территория свободы слова
Кадри вирішують не все, або Чому кадрова політика нової влади виявилася найслабшою?
І.Лосєв,
Україна плюс політика (№4-5, 2005) ,
25.05.05
"Помаранчева" влада в жодному разі не має права залишити бодай частку адміністративного ресурсу в руках "нової опозиції". Бо разом із величезними фінансовими й медійними ресурсами олігархічних кланів навіть невеличка частка державної влади, що потрапить під контроль цих сил, може зробити становище Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко на наступних парламентських виборах безнадійним.
З кадровою проблемою доводиться стикатися будь-якій революції, коли попередня система влади припиняє своє існування, а наступній треба перебирати на себе всі її обов`язки щодо життєзабезпечення суспільства.
Апарат чиновників є знаряддям, за допомогою якого ідеї нової влади стають чи не стають реальністю. У дещо гротескній формі цю ситуацію особливої ролі апарату описав Володимир Ленін у його афористичній фразі: "Усі наші програми і плани - лайно. Головне - добір і призначення кадрів".
Саме кадрова політика виявилась найслабшою ланкою переможців президентських виборів 2004 року. По-перше, коаліція "Сила народу" та її союзники в ідейно-політичному сенсі були своєрідним ковчегом біблійного Ноя, що об`єднав усіх супротивників не лише режиму кучмізму, а й персонально Кучми, а не подобався він багатьом, і часто через цілком різні причини. Проте всі учасники коаліції вимагали собі посад, що й призвело до перемоги принципу квотування у кадровій політиці та й спричинилося до кадрових провалів (зокрема, йдеться про Хмельницьку, Дніпропетровську області, на черзі, судячи з преси, Одеська і Херсонська, місто Севастополь, є проблеми з призначеннями в Харківській та Луганській областях).
По-друге, кадрова лава запасних "Нашої України", "БЮТ", соціалістів, УНП і Руху виявилась дуже короткою. Охочих сісти в керівне крісло вистачає, але бракує тих, хто здатен демонструвати на практиці обізнаність із сучасним політичним і адміністративним менеджментом. Чи означає це, що в Україні помічено кадровий голод? Ні. Йдеться про хиби кадрової політики й селекції. Не сформовано механізмів пошуку й ротації, критеріїв добору людей до політичної, адміністративної еліти країни. Запропонований президентом принцип "трьох П": "Професіоналізм - Порядність - Патріотизм" є доволі абстрактним, бо не існує чітких стандартів, еталонів, крім того, викликає заперечення навіть порядок розташування цих чеснот; патріотизм опинився на останньому місці, а мусив би бути на першому.
Якщо чиновник вороже ставиться до української держави й нації, то це від самого початку унеможливлює його перебування на керівній посаді в українській державі, незалежно від рівня професіоналізму. Жоден учасник сепаратистського збіговиська в Сіверськодонецьку (Луганська область) не повинен перебувати при владі, навіть якщо йдеться про виборні посади. І це мінімум реакції держави на такі дії керівників, якщо їхні вчинки не вимагають переслідування в кримінальному порядку. Будь-який лібералізм щодо таких процесів у середовищі українського чиновництва матиме трагічні наслідки для українського суспільства. А що стосується професіоналізму, то це досить невизначене поняття, принаймні рівень розвитку України впродовж останніх 13 років позбавляє нас права взагалі застосовувати таку оцінку до того адміністративного апарату, що ми нині маємо, за винятком нечисленних позитивних прикладів.
Проте "професіоналізм" перетворився на своєрідну "охоронну грамоту" для старих кадрів і вони залюбки її використовують, щоб заблокувати приплив свіжої кадрової крові, наполягаючи на своїй "незамінності".
Саме під прапором "професіоналізму" намагалися забезпечити друге "політичне життя" панам Кременю й Азарову. Під цим прапором у багатьох регіонах намагаються зберегти на впливових керівних посадах активних прихильників старої влади, залишаючи під їхнім контролем адміністративний ресурс принаймні до парламентських виборів 2006 року. Жупел "непрофесіоналізму" застосовується проти потенційних претендентів на керівні посади з "помаранчевого" середовища. Збереження потужних кадрових структур старої влади в центрі та регіонах - це збереження бази політичного реваншу на найближчих виборах до Верховної Ради.
Як повідомляють із місць, представники так званої "нової опозиції" постійно підбадьорюють своїх людей в адміністративних структурах, навіюючи їм, що нинішня влада в Києві не надовго і терпіти залишилося трошки, в кращому разі до осені (коли ухвалять закон про місцеве самоврядування), а в гіршому - до весни 2006-го, коли на парламентських виборах сили Януковича, Медведчука, Симоненка мають перемогти і сформувати свій уряд, істотно обмеживши (за умовами конституційної реформи) повноваження президента Віктора Ющенка.
"Помаранчева" влада в жодному разі не має права залишити бодай частку адміністративного ресурсу в руках "нової опозиції". Бо разом із величезними фінансовими й медійними ресурсами олігархічних кланів навіть невеличка частка державної влади, що потрапить під контроль цих сил, може зробити становище Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко на наступних парламентських виборах безнадійним.
По-третє, кадрова політика нової влади від початку була обтяжена внутрішнім поборюванням різних сил і центрів групового впливу в її власних межах. Кожна така сила намагалася на всі ключові посади призначити "своїх людей". Найяскравіше це виявилося у стосунках всередині владного трикутника Тимошенко - Порошенко - Зінченко. Битва за повноваження і межі контролю спровокувала хаос і повну несистемність у кадровій політиці. Мотивація дуже проста: "що більше буде "моїх" людей на керівних посадах, то вагомішою буде моя політична присутність".
У принципі, наша країна щодо таких процесів не є оригінальною. Такі змагання відбуваються практично скрізь у світі, від авторитарних до найдемократичніших держав. Досить глянути на сусідню Росію, де змагання за вплив на особу Путіна між силовиками, економічним блоком уряду й адміністрацією президента набуло вже класичних візантійських форм. Чи на далеку Америку, де на очах у громадськості боролися за збільшення повноважень і підвищення власного владного статусу колишній радник президента Буша Кондоліза Райс, колишній державний сенатор Колін Пауел і міністр оборони Рамсфельд.
Наша унікальність полягає лише в тому, що на місцевих теренах внутрішньовидову боротьбу розпочали зарано, забувши, що над головами учасників цих турнірів коливається на волосині дамоклів меч контрреволюції (якщо ми говоримо про помаранчеву революцію, то логічно згадати й про контрреволюцію), що наближається день політичного Страшного суду - вибори 2006-го, де може бути втрачено все, набуте на Майдані-2004.
Нині революційні вожді при владі мають відкласти внутрішньовидову боротьбу до перемоги на парламентських виборах (звичайно, якщо вони не збираються скасувати конституційну реформу) і почуватися екіпажем підводного човна, члени якого не можуть врятуватися поодинці з-під товщі води, бо об`єднані спільною долею: або всі піднімуться на поверхню, або всі разом загинуть. Фактично нині вони намагаються поділити тимчасові повноваження: в кращому разі річні, в гіршому - 5-місячні. Чи варте це такої запеклої боротьби?
А попередня влада лише трохи відступила, посунулася, але зберегла фінансову базу, зв`язки з Кремлем, який теж мріє про геополітичний реванш на виборах 2006 р. в Україні, потужну базу пропаганди й агітації в ЗМІ. Мало хто звернув увагу (а даремно!), як донецькі телеканали поступово стали всеукраїнськими. ТРК "Україна" продовжує безперешкодно навіювати мільйонам виборців цінності спонсорів цього каналу. Систематично й цілеспрямовано формує свідомість електорату телеканал "Киевская Русь", а нещодавно до них приєднався ще один донецького походження орган "колективної пропаганди і організації" - канал "НТН", що претендує на мовлення спочатку в 75 найбільших містах України, а потім скрізь. А ще ІСТУ, "Інтер", "1+1". Що цьому потужному медіаресурсу зможуть протиставити реформатори? "5-й" і ТРК "Київ" чи, може, "УТ-1, що навіть під орудою "помаранчевого" Тараса Стецьківа демонструє цілковиту творчу, інформаційну й пропагандистську неспроможність?
Дуже шкодять авторитетові нової влади кадрові скандали, зокрема конфлікт секретаря Ради національної безпеки й оборони Петра Порошенка й голови Служби безпеки України Олександра Турчинова з приводу відставки першого заступника шефа СБУ генерала Скибинецького. Процедура цієї відставки нагадувала часи Кучми, коли керівники державних адміністрацій дізнавалися про своє звільнення з посади з повідомлення ЗМІ. Крім того, це було зроблено всупереч позиції керівника СБУ, з порушенням усіх писаних і неписаних адміністративних норм і традицій. Такі дії не сприяють збереженню внутрішньої єдності владної команди, доводячи непорозуміння і суперечності до рівня жорсткого протистояння, фактично до розколу урядової коаліції. Але таке можна собі дозволити лише за умови цілковитої політичної безхмарності в країні, до чого ще вельми далеко... Принаймні, ситуація з генералом Скибинецьким порушує принцип відповідальності політичного керівника відомства за своїх підлеглих.
Нова влада ще на Майдані висунула сама до себе дуже високі моральні вимоги, в тому числі в кадровій політиці. А це означає, що суспільство буде надзвичайно прискіпливо придивлятися до дій цієї влади і порівнювати їх із заявами й деклараціями про наміри. Наприклад, суспільство дуже роздратоване наявністю великої кількості так званих сумісників, які працюють у структурах виконавчої влади, водночас зберігаючи мандати депутатів Верховної Ради. Цей своєрідний іспит на моральність і послідовність склала принаймні не більшість висуванців "помаранчевих".
На Майдані масам обіцяли роз`єднати бізнес і владу. Але люди бачать, що цього не відбулося і ніхто з колишніх бізнесменів, котрі тепер стали міністрами, не відзвітував, як саме він перестав вести бізнесову діяльність. Адже не секрет, що чимало з них переписали свій бізнес на родичів (як відомий депутат від СДПУ(о) Нестор Шуфрич на маму), а деякі навіть використовують адміністративні споруди міністерств для перебування офісів комерційних структур. Це неможливо приховати, це стає відомим громадськості та викликає природне невдоволення, розчарування. У цьому ж контексті можна згадати скандал, пов`язаний з міністром юстиції Зваричем, з конфліктом між вимогами національних інтересів і особистою зацікавленістю родичів міністра. Конфлікт нібито вже розв`язано, але навряд чи, приміром у США, аналогічний конфлікт був би настільки ж легко розв`язаний для подальшої кар`єри члена уряду.
Це ж стосується призначення на посади голів обласних адміністрацій відомих місцевих бізнесменів, яким буде через деякі особливості менталітету й усталені звички дуже складно відділяти адміністративну діяльність від підприємницької.
На практиці не дотримано було й ще одного важливого принципу: всі адміністративні керівники, що належали до попередньої політичної команди, яка програла президентські вибори, мають перейти в опозицію, а не залишатися біля важелів влади, будучи водночас носіями опозиційних до команди Ющенка-Тимошенко поглядів і намірів.
Щодо цього є підстави говорити про певну політичну наївність "помаранчевої" влади, що проявляється у намаганні грати в чесну політичну гру з відверто антидемократичними, антидержавними, підривними силами. Ми спостерігаємо нерозуміння, що в країні з боку цих сил триває жорстка політична війна без правил і кодексів. Звичайно, нова влада здебільшого робить неправильні висновки про політичну "безхмарність", виходячи з поведінки опозиції в парламенті. Але в провінціях - картина суттєво інша...
Всі, хто розігрував сепаратистську карту, хто діяв, керуючись інтересами іноземної держави, хто порушував законодавство під час президентських виборів 2004 року, не відмовились від своїх методів, активно перегруповують свої сили, консолідуються, і на вибори 2006-го підуть, використовуючи ще брудніші політичні технології, намагаючись вже зараз створити якомога більше проблем демократичній владі, зокрема й підбурюючи міжнаціональні й міжконфесійні конфлікти, як це зараз відбувається в Криму, де комуністи й місцева номенклатура провокують кримських татар установленням пам`ятника Сталіну. Вказівку щодо встановлення пам`ятника, як стверджує лідер кримських комуністів Леонід Грач, дав Сергій Куніцин, колишній голова Ради міністрів Криму.
Нова влада повинна зрозуміти, якщо не хоче антидемократичного перевороту: адміністративний апарат України потребує докорінного кадрового очищення.
