Территория свободы слова
Володимир Бондаренко: Прикро, що в Києві після революції майже нічого не змінилося
Л.Шовкун
Україна молода
20.04.05
Сьогодні мало кому відомо, що ми готували спеціальні групи людей, які були готові до оборони принципів революції — в разі, якби влада пішла на силове протистояння. У таборах під Києвом проходили спеціальний вишкіл патріоти України.
Народний депутат, якого звинувачують у бажанні «підсидіти» мера Омельченка, розповідає про роль столиці в помаранчевих подіях і постреволюційну ситуацію в місті
Київський депутат-«мажоритарник» Володимир Бондаренко зараз — після помаранчевої революції — став одним із чільних виразників опозиційних настроїв у столиці. Звісно, «нашоукраїнець» жодним чином не перетинається з учорашніми «синіми», Януковичем і компанією, не має відношення до наметів за Колесникова в Маріїнському парку. Внутрішня київська опозиція, передусім на основі окремих активістів-ющенківців та новостворених громадських організацій на кшталт «Форуму порятунку Києва» й «Коаліції учасників помаранчевої революції», ставить за мету зміну системи господарювання в столиці. Ці люди послідовно виступають проти мера Олександра Омельченка (теж, до речі, віднедавна члена партії «Народний союз «Наша Україна»), вважаючи, що очищення та «попрозорішання» влади на центральному рівні має впливати й на комунальний рівень. А Київ наразі змінюватися не хоче, тут лишаються в силі власні клани старого гарту. Ті, хто волiє змінити ситуацію, апелюють якраз до Бондаренка. Імовірний кандидат на посаду міського голови (а вибори ж уже за рік) тоне в зверненнях протестного столичного електорату і потроху очолює невдоволених. Хоча в інтерв'ю «УМ» заперечує своє бажання «підсидіти» соратника Омельченка...
«Перед революцією у таборах під Києвом ми проводили спеціальні вишколи патріотів України»
— Володимире Дмитровичу, ви вiдiгравали активну роль у помаранчевій революції, берете активну участь у постреволюційному житті столиці. Саме кияни були рушійною i наймасовішою силою Майдану. Як на вашу думку, Київ відчув звільнення від недоліків старого режиму?
— Київ відіграв дійсно видатну роль у розвитку революційних подій, але якщо хтось вважає, що це сталося само собою, то це помилкове враження. Згадайте: ще на парламентських виборах 8 із 12 округів у Києві були «завойовані» представниками блоку Віктора Ющенка. Це означає, що в столиці робота велася вже давно і своїми виступами в пресі, зустрічами з людьми тощо «наші українці» готували грунт для того, що відбулося потім. Та і під час революції. Сьогодні мало кому відомо, що ми готували спеціальні групи людей, які були готові до оборони принципів революції — в разі, якби влада пішла на силове протистояння. У таборах під Києвом проходили спеціальний вишкіл патріоти України. Звісно, вони не ставили собі за мету організовувати якусь війну, але були готові до опору. Зрештою, не варто забувати й про те, що ми підготували десятки тисяч членів виборчих комісій — це ж велетенська робота, без якої йти на вибори не було сенсу. Штаби Віктора Ющенка у столиці були сформовані на базі партійних осередків тих сил, які увійшли в коаліцію «Сила народу», причому досвід парламентських виборів дав нам змогу відібрати найкращі кадри.
Але сьогодні про це чомусь мало говорять... Як і про те, з якими складнощами ми монтували ту сцену, яка потім стала центром революції. Якось забули про сім судів, які нам вдалося виграти, про приписи, які виписували нам — у тому числі народним депутатам — служби Київської міської держадміністрації. У мене таких приписів є два (ще, знаю, є у Гриніва, Стецьківа) — я ними пишаюся. Мабуть, повішу на стіну в рамочку бодай той, який мені особисто виписала КМДА за монтаж революційної трибуни, що згодом вразила весь світ. Тоді на площу зранку прибула велика кількість міліції та співробітників управління з благоустрою Києва, вимагали негайно зняти цю трибуну. Пізніше приїхав і мер Омельченко із почтом своїх заступників — вони вимагали того самого від мене та інших народних депутатів, які були поряд (зокрема, Юрія Оробця та Степана Хмари). Цей інцидент завершився тим, що ми виграли процес у Шевченківському суді. Демонстрація пройшла, а трибуна так і залишилася — аж до новорічних свят, коли на неї вийшов i київський мер.
— Але ж багато хто, зокрема і Президент Ющенко, не втомлюються наголошувати на великій ролі Омельченка в перемозі революції — мовляв, якби київський голова повівся інакше й не став на сторону народу, ніхто не знає, чим би все завершилося...
— Відомі висловлювання Олександра Олександровича на нарадах з приводу «що робити», де Омельченко просив Леоніда Даниловича «взяти все у свої руки», бо «обидва кандидати у президенти себе дискредитували і єдиний, хто може стабілізувати ситуацію в Україні, це ви». До речі, ця цитата задокументована. На жаль, Київська міська рада забруднила себе і ще одним дуже неприємним учинком — підкупом «ківаловського» Центрвиборчкому.
— Ви маєте на увазі ділянки в Пущі-Водиці?
— Так, насамперед, хоча сьогодні з'являються повідомлення, що відбувалося це в різних формах. Але про роздачу земельних ділянок у Пущі мені точно відомо. Є документи про надання таких наділів членам ЦВК — Марині Ставнійчук, Бондику, Качуру — за кілька днів до першого туру виборів.
— Але потім столична міськрада засудила дії того складу ЦВК.
— Справді. Але мало хто знає, як це відбувалося. Фракція блоку «Наша Україна» у Київраді зібрала підписи депутатів під дуже радикальним висновком — усього 46 підписів із 90 депутатів. У цьому документі був, зокрема, пункт, який стверджував: «Ми, депутати Київської міської ради, визнаємо Президентом України Віктора Ющенка і підтримуємо дії Комітету національного порятунку України». Цей папір із 46 підписами я вам можу навіть показати. Але наступного дня 12 осіб із тих, хто підписався, не витримали тиску й відкликали свої підписи. Тому в результаті цей пункт до постанови не увійшов. Потім уже Олександр Олександрович вийшов на вулицю до киян, які чекали рішення міськради.
Герої й «герої»
— Сьогодні, коли минув уже деякий час, очевидно, що багато хто хоче «примазатися» до тих подій або приписати собі те, чого насправді не було. Але ж є дуже багато скромних людей, які не афішують свою діяльність у ті дні, на відміну від безлічі «помаранчевих героїв», які стали такими тільки після перемоги революції. Наприклад, директор заводу сантехзаготовок Семен Борисенко. Це мужня людина, яка в ту ніч, коли під ЦВК стояли бойові машини піхоти (а з Василькова на Київ, як потім стало відомо, вирушали війська), організувала їх блокування. Вони разом із відомим художником Сергієм Поярковим перекрили своїми автомобілями дорогу БМП, зав'язували помаранчеві стрічки на кулемети, шоломи тощо. Потім під'їхав і я, і ми разом підійшли до КрАЗів із піском, які стояли під Центрвиборчкомом. Семен Іванович домовився з водієм першої машини, щоб він відвіз пісок йому на дачу. За 800 гривень чоловік радо погодився, а коли він поїхав, ми сказали іншим водіям колони, яка була залучена зі Сквири, що їх знімають. І вони радо роз'їхалися, бо їх же там ніхто навіть не годував.
Хочеться згадати й Володю Денисенка — голову профспілки таксистів, який так організував роботу, що київський міський штаб постійно був у курсі всіх подій, адже таксисти і вдень, і вночі перебували на вулицях і повідомляли нам про переміщення «ворога».
Таких справжніх героїв було багато. І хочеться вірити, що колись ми напишемо справжню історію помаранчевої революції, де будуть згадані всі ті, хто її робив, і не буде «перефарбованих», яких так зараз багато з'явилося.
Прикро, що революція не знайшла свого продовження в кадрових змінах і на місцях, насамперед у Києві, нічого, по суті, не змінилося. Хабарництво процвітає так само, як і раніше, і міська влада геть не реагує на це. І те, що під КМДА проходять пікети, свідчить: міська влада так і не поміняла свої стандарти ставлення до людей: вiдкритостi явно бракує. Якби кияни були поінформовані про те, як планують розподілити землі в Пущі, як із міського бюджету йдуть десятки мільйонів на підведення комунікацій до маєтків у Феофанії, все було б інакше. До речі, будівництво у Феофанії триває й досі — кажуть, у ньому зацікавлені великі люди з Верховної Ради.
«І ще хтось каже, що київські пікети організовують навмисне!»
— Земельне питання для Києва взагалі дуже болюче, хоча б з огляду на кількість пікетувань мерії. І йдеться ж не лише про політичні претензії. Здається, заради того, щоб упхати на кожен вільний клаптик землі в центрі міста новий будинок чи торговий центр, будівельні компанії і їхні покровителі зі столичної влади ладні пожертвувати не лише зеленими зонами та дитячими майданчиками, а й самими мешканцями старих будинків, у яких від таких будівництв часто «повзуть» стіни. Дуже вже, мабуть, вигідна справа?
— Ще б пак. Адже незалежно від того, де саме будувати — на Печерську чи, скажімо, в Бортничах або на Троєщині, собівартість будівництва однакова: не більше 400 доларів за кв.м. Тепер порахуймо: середній житловий будинок — це приблизно 10 тисяч кв.м. На Печерську один квадратний метр продається за цінами близько 2 тисяч доларів. Тобто такий середній 16-поверховий будинок, на будівництво якого було витрачено 4 мільйони доларів, дасть прибуток у 16 мільйонів. А значить, досить добитися будівництва одного такого будинку — і можна забезпечити себе на все життя. А сьогодні є окремі фірми, які собі повідводили в Києві десятки ділянок під забудову. І, звісно, всі рвуться в центр, бо, скажімо, в Бортничах такий самий дім дасть прибуток у 3 з гаком мільйони доларів. Теж немало, але ж не 16... І це ще не найвищі ціни, бо, наприклад, будинок, під який відведена ділянка на Парковій алеї, за нашими підрахунками, дасть прибуток близько 60 мільйонів.
Звісно, якби влада діяла в інтересах громади, можна було б компенсувати надприбутки деяких будівельних організацій, піднявши плату за землю в тих районах, де ціна житла значно перевищує середні норми по Києву, і за рахунок одного такого будинку побудувати ще два чи три, у яких можна було б придбати квартири за розумною ціною.
— Кажуть, навіть на «дрібному» рівні тільки за один підпис під відповідним документом такса становить 50 тисяч доларів, а для будівництва будинку таких підписів потрібні десятки. Виходить, даремно кияни зараз борються за припинення будівництва у «критичних» точках, якщо все кругом уже давно куплено?
— Якби влада хотіла навести в цій сфері порядок, то вже давно б його навела. Київ повинен мати два документи: Генеральний план, який би показував перспективи міста, куди і як воно буде розбудовуватися, і ПДП (проект детального планування для кожного району), на якому має бути чітко визначено, де треба будувати автозаправки, де — школи чи дитсадки, магазини, житлові будинки тощо. Тоді кожен, хто захоче брати участь в інвестиціях у столицю, зможе прийти до відповідного органу влади і сказати: «Я хочу побудувати 12 заправок». Йому одразу показують план, на якому вже визначено, скажімо, 150 ділянок, де мають розташовуватися такі об'єкти. І залежно від того, де вони розташовані — на вулицях із пожвавленим рухом чи десь «по кутках», визначена ціна на земельні ділянки. Наголошую, одразу визначена, а не тоді, коли інвестор приходить, і одразу ясно, «свій» він чи «чужий», чи скільки дав хабара. Хочеш отримувати великі прибутки — плати більше й будуй заправку в центрі, не маєш таких грошей — бери десь на околиці. І тоді не траплялося б таких випадків, коли замість школи виникає торговий центр, замість стадіону — житловий будинок тощо. Але це владі невигідно, бо в ситуації «ручного управління» найлегше ухвалювати рішення «під столом».
Тому й виникли сьогодні в Києві десятки конфліктів, коли люди протестують проти того, що іноді й попри заборони будують багатоповерхові будинки у центрі, забудовують дитячі майданчики тощо. І ще хтось каже, що цих людей організовують навмисне!
«Саме я порадив Омельченка Лазаренкові»
— І не просто кажуть, а навіть прямим текстом звинувачують, мовляв, до організації пікетів під Київрадою причетні ви особисто, бо збираєтеся посісти крісло мера після Омельченка...
— Це повна нісенітниця. Люди самі приходять, щоб висловити обурення, бо з їхньою думкою не рахуються, не інформують про плани щось будувати. Іноді про ці плани кияни дізнаються тільки тоді, коли до них у двір приїздить екскаватор!
— Однак така ситуація у столиці триває вже кілька років поспіль, але людей, які протестували проти винищення зелених зон і безалаберного будівництва, майже ніхто не підтримував. І ви, Володимире Дмитровичу, до речі, теж не підтримували. Більше того, були одним із найпалкіших захисників міської влади й, зокрема, мера Омельченка. Не дивно, що коли тепер ваші погляди так різко змінилися, це викликає певні підозри.
— У частині будівельних програм я Олександра Олександровича якраз ніколи не підтримував.
А в іншому — справді, підтримував. Я назвав прізвище Омельченка новопризначеному Прем'єр-міністрові Лазаренку, коли вирішувалося питання про те, кого ставити на владу в Києві. Я міг би й свою кандидатуру назвати і, думаю, Прем'єр би її сприйняв, але свідомо запропонував Омельченка, якого знав людиною авторитетною й серйозною. Вже через кілька тижнів Олександра Олександровича призначили головою Київської міськдержадміністрації. І потім я теж його пiдтримував, коли після суперництва на виборах із Суркісом Омельченко судився у Вишгородському судi.
А ще були двi справи в Конституційному суді. На першiй я відстоював право Києва на перерозподіл районів (хоча сам був його противником і досі вважаю зміну районування недоцільною, але юридично це було в рамках законодавства), на другiй — відстоював Олександра Олександровича, якого абсолютно по-дурному звинувачували в сумісництві посад міського голови й голови КМДА.
Але часи міняються, міняються обставини. Тоді ще не було таких будівельних зазіхань на центр міста...
— Невже? А, скажімо, майдан Незалежності?
— Так, те, що зробили з Майданом — це справді жахливо. Зараз у радгоспі «Совки» тепличний комплекс красивіший, ніж на столичному майдані! Але нічого кримінального в цьому немає — це, я думаю, просто свідчення браку смаку в тих, хто ухвалював рішення про реконструкцію. І так у нас здебільшого все й будується — без будь-якої концепції загального вигляду міста, просто глянути боляче. Я колись радив Сергієві Бабушкіну (колишньому головному архітекторові міста. — Ред.) з'їздити, наприклад, до Сіднею, де комплекси хмарочосів чудово вписуються в ансамбль міста, або до Барселони — подивитися на творіння Гауді, щоб збагнути, що таке архітектура.
Узагалі, житлові будинки ніхто не будує на центральних вулицях міста, де їм геть не місце. Ви собі уявляєте, щоб зараз таке будівництво, як десь у нас на Печерську, розпочалося на Монмартрі або Єлисейських полях у Парижі? Там можуть хіба що офісний будиночок поставити, та й то такий, щоб не вибивався із загального ансамблю. А будiвництво цих монстрiв у центрi Києва виправдати не можна нічим. Але коли в основі справи лежать великі гроші, здоровий глузд відходить на задній план.
— Кажуть: зате житло людям є...
— І хто ж може купити квартиру ціною 300 тисяч доларів? У столиці сьогодні будується 1 100 000 кв. м житла. Із них 65 тис. кв. м — це житло, призначене для соціальних категорій населення. Ще трохи будується за різними пільговими програмами. А все інше — надприбутки. Ці дорогі квартири купують переважно не кияни, а приїжджі багатії з інших міст.
Треба змінити систему погодження архітектурно-планувальних рішень, повернути ансамблеве будівництво, коли всі будівлі узгоджені одна з одною — як, наприклад, у Санкт-Петербурзі. До містобудівної ради мають входити архітектори і звичайні громадяни, причому з рівним правом голосу. I коли щось збираються будувати в певному мікрорайоні, треба обов'язково запрошувати на засідання мешканців цього району й погоджувати план із ними.
Такі різні люди в партії Ющенка
— Володимире Дмитровичу, ви так критикуєте Омельченка й столичну владу, де «нічого не змінилося» навіть після помаранчевої революції, але ж Олександр Олександрович тепер ваш однопартієць по «Народному союзу «Наша Україна». І таких «спірних» членів у цій структурі чимало. Чому ж ви тоді пішли в цю партію, покинувши рідну ПРП (яка тепер, щоправда, теж називається «Наша Україна»)?
— Я увійшов до НСНУ тільки з однією метою: аби постаратися зсередини не допустити страшного перетікання тих «кадрів», які ніколи не були прихильниками Віктора Ющенка й навіть більше — боролися проти нього, у лави «помаранчевих».
— Щось не дуже це виходить.
— Справді, перший з'їзд НСНУ відбувся далеко не так, як хотілося б... Я вносив свою пропозицію щодо того, як створювати нову партію. На мій погляд, в її основі мали бути представники коаліції «Сила народу», а приймати нових членів треба було тільки за їхньою рекомендацією. Такий порядок запобіг би зневірі в цій політичній силі, адже люди бачать, що той, хто боровся з Ющенком і його ідеями, з помаранчевою революцією, тепер в активiстах партії. Мені це дуже болить, і, щиро кажучи, я вважаю, що нова влада мала б жорсткіше ставитися до тих, хто творив безчинства, зокрема під час виборчої кампанії. Бо поки не будуть покарані всі, хто фальсифікував волевиявлення громадян (до речі, в деяких країнах це найтяжчий злочин після вбивства), завжди знайдуться бажаючі за добрі гроші стати їхніми послідовниками. Але ми — ті, хто пройшов пліч-о-пліч усю цю нелегку дорогу, — не опускаємо руки й віримо, що справжні зміни таки настануть не лише у найвищих ешелонах, а й на місцевому рівні. Революція триває.
ДОСЬЄ «УМ»
Володимир Бондаренко
Народився 4 грудня 1952 р. в с. Охіньки Прилуцького р-ну Чернігівської обл.
Освіта: Прилуцьке педучилище; Київський університет ім. Шевченка (істфак — 1977, юрфак — 1998).
Народний депутат ІІ, ІІІ й IV скликань. На виборах до Верховної Ради в 2002 р. балотувався у столичному в/о №219, висунутий блоком Віктора Ющенка «Наша Україна» (набрав 50,73% голосів).
У парламенті — член фракції «Наша Україна», член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування.
Працював учителем на Черкащині, в райкомах комсомолу й Компартії в Києві, у Ленінградській райраді столиці (голова виконкому — 1990—91), депутатом Київради (з 1990-го), начальником управління в Київміськадміністрації (1991—92), був нач. відділу маркетингу Київнафтопродукту (1992—96), заступником міністра юстиції (1996). З Бондаренком та його родиною пов'язують кілька невеликих столичних фірм.
Донедавна був членом партії «Реформи і порядок» («Наша Україна», голова — Віктор Пинзеник). З березня — в партії «Народний союз «Наша Україна», обраний на установчому з'їзді до ради НСНУ.
