Rated by MyTOP
 

Выборы 2006 – грубые нарушения Конституционных прав граждан

 

Манипуляции с демократией

начало | архив | темники | политреформа | эксклюзив от ГУИП | референдум | RSS 2.0
  29.03.2024
  Статьи

Версия для печати


Що говорити, коли нема чого балакати, або чому на парламентських виборах нічого не відбувається

А.Окара,

Дзеркало тижня (11.-17.03.06),

11.03.06

Ющенко — це Кучма-3, тільки безвольний, не передбачуваний... який разом зі своїми "любими друзями" — кумами і прибічниками — "зрадив Майдан", "розвалив економіку", "здав" газову "трубу" Москві, довів російсько-українські відносини до ручки і "продався Заходу" — узяв курс на інтеграцію до НАТО.

Політичні "бабуїни" на підступах до Верховної Ради

Ті геніальні політтехнологи, котрі заклали в українську виборчу систему положення про тривідсотковий бар`єр проходження до Верховної Ради, безперечно, добре розбиралися у трьох науках. По-перше, в елітології — науці про закономірності елітного добору в політику (особливо актуальною є теорія елітної ротації — як на зміну одряхлілій антиеліті приходить молода енергійна контреліта). По-друге, в етнопсихології, в українській політичній культурі й ментальності. І по-третє, у приматології — розділі зоології, який вивчає життя і поведінку мавп.

Величезних бабуїнів ловлять досить витонченим і кумедним способом: у вкопаний у землю ящик із невеличкою діркою кладуть горіхи або апельсин. Мавпяча лапа добре пролазить у цю дірку, але назад, зі здобиччю, кулак витягнути вже неможливо.

Приблизно таку ж саму "пастку" було організовано й на виборах до Верховної Ради.

Як із серйозної політики "відфільтрувати" усіх "зайвих" і неадекватних контексту часу людей? Серед яких — і досвідчені політики-"важкоатлети", і нувориші, котрі розбагатіли в 1990-х, і вічні політичні маргінали, і милі, відомі, але зовсім випадкові в цій сфері люди. Як приспати їхню пильність та інтуїцію?

Виявилося, задача розв`язується із допомогою тривідсоткового бар`єра.

Адже в українських умовах 3% — це більше, ніж 4%: високий відсоток змушує людей критично мислити, шукати союзу, блокуватися — взагалі, тримає в тонусі. Зниження відсотка створює небезпечну ілюзію, що перемога — ось вона, поруч. Що Верховна Рада — через дорогу, і що потрапити туди можна за списком власної нікому не відомої, схожої на ТОВ партії. Таке ставлення до подій розслаблює, знижує критичність самооцінок і самосприйняття, — загалом, створює усі умови для "прольоту" повз Раду. Або в більшості випадків — для "недольоту".

Безперечно, саме в цих "малих" блоках і партіях зосереджена найбільша кількість цікавих, гідних, чесних, не найцинічніших людей, які мають позитивний досвід перебування в бізнесі або науці. Проте сучасний "політикум" здійснює добір своїх мешканців за зовсім іншими якостями: воля до влади, інтуїція, спроможність домовлятися, навичка концентрації, цинізм, здатність переступати через моральні бар`єри, вміння використовувати і "кидати" інших тощо.

Передбачалося, що сенсацією цих виборів стане "четверта альтернатива" — несподівана політична сила або комбінація сил, що уособлює майбутнє, а не сьогодення і не минуле. Вона мала відкрито протипоставити себе трьом головним фаворитам (Партії регіонів, "Нашій Україні" і БЮТ) і висунути яскраву, змістовну програму. Проте нічого такого не сталося.

"Цирк" поїхав — російські політтехнологи залишилися

Теперішні вибори проходять за вкрай інерційним сценарієм — звідси відчуття, що взагалі нічого не відбувається. Це ніби повна протилежність президентським виборам 2004 року, які проходили за катастрофічним сценарієм.

Російська присутність на українських виборах зазвичай матеріалізується у трьох феноменах: у московських політтехнологах, які символізують ніби Кремль, у підвищеній увазі російської влади та російських ЗМІ до українських подій і в різноманітних недружніх акціях, що відбуваються між Росією й Україною саме в передвиборний період. Хоч як це парадоксально, але російський чинник розширює вузькі рамки суто української проблематики. Під час виборів український політичний процес переростає формат хуторянства і провінційності, і найяскравішим прикладом цього є Помаранчева революція: вона мала світовий резонанс і навряд чи відбулася б без російської присутності.

Звісно, московські політтехнологи і на цих виборах працюють у різноманітних кампаніях, але вже в зовсім іншій якості і за інші гроші. Вони так само дотримуються жорсткого "дрес-коду" московського піарника в Києві (ніяких краваток і костюмів!), але тепер їхні амплуа — "ремісники", "заробітчани", соціологи, менеджери і "райтери", а не публічні оракули, черевомовці або пророки із сусідньої Батьківщини, як це було в 2002 і 2004 роках. Тобто в суспільній свідомості з люциферів, воландів, власників арт-галерей і володарів політтехнологічного пекла вони перетворилися на добродушних і безпечних бісиків — штабних барабашок.

Вони зазвичай не дуже добре тямили в українському політичному процесі (або не тямили зовсім) і ще гірше розуміли закономірності української політичної культури — найчастіше Україна здавалася їм "продовженням" Росії. Іноді їх запрошували лише для того, щоб додати виборчій кампанії або фінансово-промисловому угрупованню московської "крутості".

Водночас їм удавалося перетворювати українські вибори на казку, виставу, цирк, шоу. Це робило передвиборний процес цікавим, драматичним, насиченим різноманітними яскравими, несподіваними, найчастіше ідіотськими проектами (наприклад, "Команда озимого покоління" на минулих парламентських виборах). Практично всі проекти Марата Гельмана і Гліба Павловського в Україні — це справжнє концептуальне мистецтво, феєрія, "нон-стоп перформанс". Але ж саме масштабне шоу дозволяє мобілізувати маси.

Тепер ні про що таке не доводиться навіть мріяти — все виродилося в нудні кампанії, у розкрадання передвиборних бюджетів "штабними пацюками". До того ж тепер більшість українських політиків — самі собі політтехнологи. І найбільш задіяна ними на цих виборах "технологія" — пошук "чарівних слів", із допомогою яких вони сподіваються достукатися до електорату.

Проте коли в кампанії немає змісту, немає боротьби змістів, ідеологій, програм, стратегій і сценаріїв, "чарівні слова" знецінюються і перетворюються на безглуздий галас. А здорова конкуренція особистостей і ідей замінюється на класичну війну брендів, відірваних від своїх носіїв (насамперед йдеться про "Нашу Україну", Партію регіонів і БЮТ).

Показово, що в українській літературі слабко розвинені драматичні жанри. Аналогічно і в українському кіномистецтві: найбільші досягнення пов`язані саме з поетичним кіно, яке будується не на сюжеті й дії, а на внутрішніх переживаннях ліричного героя. Приблизно так само й у політиці: разом із російськими політтехнологами зникли й усі масштабні передвиборні проекти. Ці вибори перші і, напевне, останні, на яких головну роль відіграють українські політтехнологи, а нерідко й самі українські політики, котрі чомусь раптом почали вважати себе всевідаючими і всемогутніми у царині передвиборних технологій. Можливо, тому замість здорової конкуренції утворився картельний розподіл ринку. Замість шоу — болото.

Проте дечого поганого російські політтехнологи таки встигли навчити українських. Наприклад, повального чорного самопіару. Адже якщо на тебе хтось по-серйозному друкує компрометуючі плакати й листівки, отже, ти комусь заважаєш, чогось вартий і маєш хоч якийсь електорат. А якщо ти — пусте місце і статистична похибка, доводиться робити чорний піар самому собі. Тому в більшості прикладів чорного піару на цих виборах, по-перше, немає головної ознаки "класичних" зразків цього "мистецтва" — не підриваються базові позитивні якості партії, блоку або конкретного політика, відсутній удар по основному міфу передвиборної кампанії. По-друге, вони, як правило, недостатньо радикальні в обливанні брудом або навпаки — занадто радикальні, через що всі "наїзди" на жертву виглядають дурним жартом і викликають співчуття до неї.

"Четвертий тур" у "бермудському трикутнику"

Під час помаранчевої революції здавалося, що точка в питанні боротьби за владу буде поставлена "третім туром" і остаточно закріплена після інавгурації і формування Кабінету міністрів.

Проте невизначеність і безхребетність нового політичного режиму і драматичні процеси 2005 року так розгорнули ситуацію, що стало очевидно: помаранчева революція була лише першим актом. Теперішні вибори — акт другий. А скільки актів загалом — ніхто не знає, але багато хто розраховує на розпуск новообраної Ради і дострокові вибори восени нинішнього року. Головна передумова лояльності нових депутатів до президента — зговірливість людей, яким довелося викласти за свій тимчасовий добробут по кілька Нобелівських премій.

Порядок денний, суспільні настрої, лінії розколу країни, основні дійові особи — все від 2004 року залишилося без змін. Змінився лише характер відносин між ними: якщо тоді було дві сторони, два суб`єкти, то нині їх стало три — українська політика перетворилася на трикутник. Та оскільки класичне протистояння може мати місце лише між двома сторонами, на сьогодні однаково можливий союз будь-яких двох проти третього. За Стефаном Цвейгом, коли між собакою і кішкою виникає дружба — це не що інше як союз проти кухаря.

Фігурально висловлюючись, Ющенко — Тимошенко — Янукович — це "бермудський трикутник" української політики, в якому двоє неодмінно "закопають" третього. Всю осінь минулого і зиму цього року точилася гостра конкуренція — хто з них об`єднається і хто стане "третім"? Ну а мотиви об`єднання проти кожного з трьох виглядають досить переконливо і по-своєму справедливо.

Отже, головний мотив можливого союзу "Нашої України" і Блоку Юлії Тимошенко проти Партії регіонів приблизно такий: реванш Януковича і "донецьких" означає кров, здавання газотранспортної системи Москві, новий перерозподіл великої власності і публічне "оскоплення" режиму Ющенка. Обрання Віктора Януковича або Ріната Ахметова "канцлером" — це гарантована громадянська війна, новий розкол країни й у перспективі — знищення української державності.

Головний мотив союзу "Нашої України" і Партії регіонів проти прихильників Юлії Тимошенко: "конструктивні чоловіки", "стабільні і прогнозовані" державні "діячі" завжди зуміють між собою домовитися проти "навіженої" жінки — "вічної революціонерки", "деструктивістки", яка заперечує принципи ринкової (варіант: олігархічної) економіки. Наслідки її обрання "канцлером" будуть гіршими, ніж наслідки тайфуну "Катріна" або пташиного грипу. До речі, на сьогодні саме така коаліція виглядає найімовірнішою після виборів, саме проти союзу по лінії Ющенко — Янукович (Ахметов) спрямована левова частка передвиборної пропаганди Тимошенко.

Головний мотив гіпотетичного союзу "регіоналів" і тимошенківців проти прихильників президента: Ющенко — це Кучма-3, тільки безвольний, непередбачуваний і з генератором випадкових чисел у голові, який разом зі своїми "любими друзями" — кумами і прибічниками — "зрадив Майдан", "розвалив економіку", "здав" газову "трубу" Москві, довів російсько-українські відносини до ручки і "продався Заходу" — узяв курс на інтеграцію до НАТО.

Утім, теоретично можлива ще одна альтернатива: вибудовування у новій Верховній Раді коаліції "Наша Україна" — БЮТ — Партія регіонів, за якої розподіл крісел, портфелів і посад відбувається з урахуванням теорії поділу влади. Наприклад, представник однієї політичної сили одержує важіль виконавчої влади — призначається керівником якогось міністерства, представник іншої стає головою відповідного комітету у Верховній Раді, представник третьої сили здобуває посаду в контрольно-ревізійному відомстві (Генпрокуратурі, Рахунковій палаті тощо). Звісно, можливість подібної коаліції приблизно така, як і можливість, що монета впаде не на орла і не на решку, а на ребро.

Тепер, на початку весни, стало очевидним, що в силу особливостей поточного моменту і традицій національної політичної культури після виборів до Верховної Ради в українському політичному процесі співіснуватимуть кілька різних ситуативних союзів одночасно. З якогось питання Тимошенко буде об`єднана з прихильниками Ющенка проти прибічників Януковича, з іншого питання прихильники Ющенка і Януковича об`єднаються проти інтересів Тимошенко, з третього — проти прибічників Ющенка об`єднаються прихильники Януковича і тимошенківці. Тож формула української політики-2006 — це рівняння з трьома невідомими. Тому важливо, хто посяде друге місце — "Наша Україна" чи БЮТ? І хто набере більше — Партія регіонів чи "Наша Україна" і БЮТ, разом узяті? Ну а теперішня передвиборна гра в політичні хованки, що має назву "помаранчева коаліція" — це просто інформаційний привід для постійного "світіння" у медіапросторі.

Поки що немає підстав вважати, що українське майбутнє найближчим часом набуде якихось виразних обрисів — швидше за все, воно так і залишиться невиразним і беззмістовним, а симулякри — уявні сутності — замінятимуть у ньому справжні і дуже важливі сенси. У театральних виставах, коли необхідно зобразити галас, масовка урозбрід повторює фразу: "Що говорити, коли нема чого балакати? Що говорити, коли нема чого балакати? Що говорити, коли нема чого балакати?". І теперішні вибори за своїм сутнісним наповненням нагадують саме таку масовку.

Та коли ж з`явиться той, кому є що сказати? І чи з`явиться він узагалі? Адже так хочеться щось почути!

начало | архив | темники | политреформа | референдум | RSS 2.0